Культурне життя на західноукраїнських землях.
Політичне й культурне життя української політичної еміграції.
Національна українська культура на західноукраїнських землях у міжвоєнний період розвивалась як відповідно до загальноєвропейських мистецьких тенденцій, так і в напрямку протистояння асиміляційним процесам, які проводили уряди Польщі та Румунії.
• Незважаючи на несприятливі обставини, українська культура активно розвивалася: працювали та відкривалися школи з українською мовою викладання, громадські та просвітні організації, науково-освітні заклади, мистецькі товариства, музеї, театри, видавали україномовну пресу, книги тощо. Сформувалася нова плеяда українських діячів культури.
• Поразка в боротьбі за державність спричинила другу хвилю української еміграції, яка мала переважно політичний характер. Саме українська політична еміграція 1920—1930-х рр. об’єднала покоління борців за незалежність України в 1917—1921 і 1940—1950-х рр.
Перегляньте відео:
Завдання:
1. Опрацюйте матеріали уроку.
2. Дайте письмові відповіді на запитання:
1.Як можна охарактеризувати розвиток української освіти в Західній Україні в міжвоєнний період? 2.Чим була зумовлена різниця в розвитку освіти на українських землях, що входили до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини?
Фото конспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810
Українські землі в складі Румунії. Українські
землі в складі Чехословаччини. Карпатська Україна.
Перегляньте відео:
Після перипетій війн та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Румунія змогла сповна скористатися перипетіями війн, що тривали на українських землях. Як союзники Антанти, румуни отримали можливість узаконити з переможцями всі свої територіальні надбання. Під час польсько-української війни 1918-19 років, Румунія відтяпала землі Північної Буковини. У 1920 році країни Антанти підписали з Румунією Бессарабський протокол, за яким визнали приєднання Південної Бессарабії. У цих регіонах проживав приблизно мільйон українців.
Якщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті, управлінні і навіть церкві. До 1928 року на Буковині діяв надзвичайний стан і було обмежено політичну діяльність. Румунський уряд, подібно польському, сприяв переселенню румунів в регіони населені українцями. Навіть українські прізвища міняли на румунський лад.
Зрозуміло, що така політика румунського уряду створила благодатний ґрунт для поширення серед українців націоналістичних та комуністичних ідей.
Південна Бессарабія була більш сприйнятливою до комуністичних ідей. У 1924 році там спалахнуло Татарбунарське повстання, яке жорстко придушили. Натомість Північна Буковина надавала перевагу націоналістичним ідеям. Тут поширила свої перші осередки ОУН. Через переслідування румунської влади вона вимушена була перейти в підпілля.
Відстояти власні інтереси українці намагалися й легальним шляхом, хоча безуспішно. Єдина офіційна Українська національна партія на чолі Володимиром Залозецьким діяла аж до 1938 року. В Румунії встановили режим військової диктатури і діяльність усіх партій просто заборонили.
Українцям Чехословаччини жилося найлегше. Більше півмільйона українців Закарпаття потрапили до складу новоутвореної слов'янської держави у 1919 році. Країни Антанти виходили за логікою «аби не дісталося Угорщині».
Так, чехословацький уряд не надав закарпатцям повну обіцяну автономію, призначав на адміністративні посади чехів та словаків і сприяв їхньому переселенню до краю. Але закарпатці мали більшу свободу в культурно-освітніх питаннях, брали участь у виборах та провадили політичну діяльність у сприятливому кліматі. Закарпаття давало лише 2% промислового виробництва країни і було майже повністю сільським краєм. Тому чехословацький уряд більше вкладав у Закарпаття, ніж отримував дивідендів назад.
Міжвоєнні роки застали національний рух на Закарпатті у невизначеному становищі, подібно до підавстрійської Галичини у середині ХІХ століття. Закарпатці ще не визначилися з тим, ким вони все-таки є. Мадярофіли вважали себе угорцями і прагнули повернутися до Угорщини. Русини — окремою русинською нацією. Русофіли прагнули об'єднання з великим російським народом. Українофіли — відповідно, з українським. Якщо русинський та русофільський рухи були найпопулярнішими та найвпливовішими на початку, то українофільський рух зовсім скоро набрав обертів та рішуче обігнав конкурентів. Цьому сприяли зовнішньополітичні обставини.
Чехословаччина була, напевно, єдиною країною Європи, що не лише декларувала, але й намагалася втілювати в життя демократичні цінності. Можливо тому й стала однією з перших жертв авантюрного диктатора Третього Райху Адольфа Гітлера.
У вересні 1938 року угода між Німеччиною, Британією та Францією, відома як Мюнхенська змова, поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Німці приєднують Судетську область, а добрі сусіди — Польща та Угорщина — відхапують і собі частинку чехословацьких земель. Провідні західні країни пішли шляхом умиротворення агресора, думаючи, що Гітлер вгамується захопленням територій населених німцями в Центральній Європі, або ж спрямує свій погляд на схід, до СРСР. Проте, апетит приходить під час прийому їжі. Британський прем'єр-міністр Невілл Чемберлен, коли повернувся додому після Мюнхенської змови, виголосив напевно найбільш помилкове твердження в історії: «Я привіз вам мир!».
Для Закарпаття Мюнхенська угода обернулася наданням автномії у жовтні 1938 року.
Уряд Підкарпатської Русі, що згодом було перейменовано на Карпатську Україну очолив діяч українського руху Августин Волошин. У листопаді відбувся Віденський арбітраж (додатковий дерибан чехословацьких територій), за яким частина Закарпаття з основними містами, Ужгородом та Мукачевом відходили до Угорщини. Уряд урізаної Карпатської України переїжджає до міста Хуст.
Августин Волошин починає провадити активну діяльність. На початку 1939 року створили політичну організацію Українське національне об'єднання, ідеологією якого був український націоналізм. На виборах до сейму Карпатської України УНО здобула тотальну підтримку більш ніж 92% виборців. Українська мова стала офіційною в краї. Формуються збройні сили — «Карпатська Січ», яку поповнюють також численні добровольці з Галичини, члени ОУН.
Військові формування були як ніколи доречними: Польща та Угорщина прагнули приєднати ці території та домогтися зникнення осередку української автономії. Поповзли чутки, що Гітлер може використати Карпатську Україну як плацдарм для наступу на Радянський Союз. Сталін назвав такі заяви провокацією, що хоче посварити його і фюрера.
У будь-якому разі, цього разу Гітлер надав перевагу підтримати свого союзника. У березні 1939 року німецькі війська починають остаточну окупацію Чехословаччини. Союзні Гітлеру угорські війська рушили на Карпатську Україну. Сейм Карпатської України не хотів миритися з таким ходом подій і 15 березня 1939 року проголосив незалежність. Карпатська Україна ставала республікою, яку очолює президент. Ним став Августин Волошин. Символами держави обрали синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла України».
Того ж дня розпочалася окупація Карпатської України Угорщиною. Кілька тисяч бійців «Карпатської Січі» чинили спротив, проте до кінця березня більш чисельні угорські війська встановили контроль над Закарпаттям.
Незалежність Карпатської України стала коротким, але яскравим спалахом напередодні війни, що закине у гущу мороку українські землі та всю Європу ще до кінця 1939 року. Міжвоєнні роки лише підштовхували людство до прірви глобального конфлікту, що не мав аналогів ні за масштабами, ні за жорстокістю. Наближалася Друга світова війна.
Завдання:
1. Перегляньте відео або ознайомтеся з теоритичним матеріалом. Багато в чому інформація дублюється, тому, оберіть для себе зручний спосіб роботи.
2. Напишіть короткий конспект уроку.
3. Пригадайте тему "Українські землі в складі Польщі"
Фото конспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810
Становлення постіндустріального (інформаційного) суспільства.
Сучасний світ увійшов у третє тисячоліття. До цього важливого рубежу людство підійшло з великими досягненнями і великими втратами. Сьогодні всіх цікавить запитання: яке майбутнє чекає нас? Яким шляхом буде розвиватися цивілізація у ХХІ ст.? Прогнозувати майбутнє завжди важко, і тому дослідники дають різні відповіді на ці запитання. Чимало прихильників здобула теорія постіндустріальної цивілізації. Відповідно до неї доба індустріальної цивілізації завершилась і людство (або його значна частина) увійшло до наступного етапу розвитку – постіндустріальної цивілізації.
Якими є ті тенденції, що притаманні новому етапу цивілізаційного розвитку людства?
Основні тенденції розвитку культури у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.
-Розвиток «масової культури», її стрімке поширення, комерціалізація культури;
-Пошук нових форм естетичного вираження;
-Розвиток національних культур, взаємопроникнення культур різних регіонів світу, синтез культур;
-Прискорений розвиток техніки і технології;
-Прогрес у поширенні інформації, інформаційних технологіях.
Існують підстави для того, щоб стверджувати про початок бурхливої деурбанізації – зменшення кількості населення міст. В індустріальну епоху за містами встановилася роль адміністративних, промислових і культурних центрів. В останній час у розвинутих країнах спостерігається тенденція зростання кількості людей. Що не бажають оселятися у мегаполісах і віддають перевагу проживанню у садибах сільського типу за їхніми межами. Завдяки комп`ютерам та електронним засобам зв`язку людина почуває тут себе відокремленою від зовнішнього світу і може не лише відпочивати, а йпрацювати.
Ймовірно, що постіндустріальна епоха спричинить чимало змін у соціально-політичній сфері. Багато дослідників схиляється до думки, що держава намагатиметься, зменшуючи безпосереднє втручання в економіку і суспільне життя в цілому, займатися перш за все захистом прав людини, врегулюванням соціальних конфліктів. Попередженням правопорушень і підтримкою законності. Державній владі повинна бути притаманна децентралізація, намагання зробити її більш демократичною, наближеною до потреб людини. Збільшаться повноваження регіональних і муніципальних органів.
Суттєві зміни повинні відбутися у духовній сфері. Наприкінці ХХ ст. спостерігалася криза існуючих систем цінностей. Внаслідок цього розгорнулося відродження інтересу до релігії, яка впродовж тисячоліть була для людини джерелом духовної сили і охоронцем цивілізаційних традицій. Поряд з цим спостерігається розчарування у «масовій культурі» і зростання популярності “високої (елітарної) культури». На підставі цих явищ висуваються прогнози майбутнього духовного оновлення людства.
Важливою тенденцією, що, ймовірно, буде визначати подальший розвиток людства вважається глобалізація (поширення дії певних факторів за межі окремих державних територій у всесвітньому масштабі). Чимало дослідників вбачають у глобалізації ознаку початку формування єдиної планетарної цивілізації. Внаслідок цього суттєво посилюється взаємозалежність локальних цивілізацій, котрі сьогодні вже нездатні вести окреме, ізольоване існування. Події, що відбуваються у тій чи іншій країні досить часто впливають також на долю її сусідів, а інколи і світу в цілому. Глобалізація має як негативні прояви (світові війни, великі економічні кризи, загроза використання зброї масового знищення), так і позитивні аспекти (формування системи “всесвітнього розподілу праці” і світового ринку, посилення авторитету міжнародних організацій. Обмін культурними здобутками і науковими знаннями, поширення оптимальних форм економічного, соціального і політичного життя, вирішальні обмеження сфери військового виробництва).
Наведені тенденції мають узагальнений характер і на думку тих. Хто їх визначив, є лише тимчасові, а тому у майбутньому можуть сформуватися нові цивілізаційні основи. Якою саме буде цивілізація ХХІ ст.? Що нас чекає: апокаліпсис чи золотий вік? Відповідь на ці питання дасть своєю діяльністю сама людина.
Відео:
Завдання:
1. Прочитайте теоритичний матеріал або перегляньте відео
2. Напишіть що ви розумієте під поняттям "постіндустріальне суспільство" - своїми словами.
Фото конспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810
Економіка України в 1991–1998 рр.
Запровадження гривні. Демографічні процеси. Трудова еміграція.
В економічній історії незалежної України (від 1991 р.) можна виділити чотири умовних етапи:
1991–1998;
1999–2008;
2008–2013;
2014 – сьогодення.
Поділ на такі періоди пов’язаний з економічними негараздами. У першому випадку це час від краху СРСР до першого стабільного економічного зростання. У 2008 році відбулася світова економічна криза. 2014 року проблеми пов’язані з військовою агресією Російської Федерації.
Перший період (1991–1998) є добою становлення пострадянської економічної системи. Реформування економіки України у 1990-ті роки можна поділити на свої умовні етапи:
I. 23.08.1991 – осінь 1992. Перші кроки в економіці, продиктовані проголошенням незалежності держави. Було обрано ринковий шлях і монетарну ліберальну модель розвитку господарства. Україна вийшла з рублевої зони, замінивши рубль на тимчасовий купоно-карбованець. В ідеологічному плані йшла боротьба між еволюційним і революційним переходом на постсоціалістичну економіку. Під впливом західних партнерів українська влада погодилася на т. зв. «шокову терапію», основою якої стали лібералізація цін і ринкова свобода. Вважається, що обрання «революційної концепції» призвело до надзвичайного погіршення стану економіки України.
II. Осінь 1992 – 1994. Збережено попередні теоретичні засади. Деталізовано інструменти та механізми економічної розбудови. Це: запровадження національної валюти гривні, утворення бездефіцитного бюджету, формування фінансової системи, реформування системи податків, поява споживчого бюджету для незаможних громадян, «ваучерна» приватизація (роздержавлено майже 30% державного майна) тощо. Час найбільшого в Україні економічного спаду.
III. 1995 – 1999. «Перехід від теорії до практики» – так можна охарактеризувати політику нового Президента Л. Кучми. У цей період відбуваються найрадикальніші дії з включення населення в ринкові відносини та роздержавлення народного господарства. Шалених темпів набула приватизація, після якої 1997 року частка державних організацій і підприємств у найбільших фондах виробничого сектора становила 8,7%, комунальних об’єктів – 7,2%. У селі більше 4 млн. українців набули земельні паї, якими селяни могли розпоряджатися за своїм бажанням. 1996 року запроваджено національну валюту гривню. До кінця 1990-х років стан економіки України стабілізувався, законодавствобуло адаптовано під потреби ринкових реформ.
Реформування економіки України досі не є завершеною справою. Проте кроки, здійсненні протягом першого десятиліття незалежності, на тривалий час визначили особливості економічного розвитку держави.
Запровадження національної валюти – важливий крок у становленні молодої держави. Передумови для появи нових українських грошей було закладено ще 16.05.1990 року Декларації про державний суверенітет (розділ шостий «Економічна самостійність»).
У квітні 1991 року започатковано розробку дизайну для нової гривні. Цим займалися київські художники, провідним фахівцем виступив Василь Лопата.
Проведення грошової реформи прискорилося у зв’язку з крахом СРСР та проголошення незалежності України. У вересні 1991 року парламент ухвалив рішення про створення національної валюти гривні за таким номінальним рядом: 1, 3 (замінено на 2 гривні), 5, 10, 25 (замінено на 20), 50, 100, 200 (резервний номінал). Пізніше прийнято низку законодавчих актів, яка вносила деталі щодо появи майбутньої грошової одиниці: графічні ознаки банкнот, номінал, назву та вигляд монет тощо. Планувалося, що в обігу гривня з’явиться уже до середини 1992 року.
Друк перших партій гривні замовили в провідних фірмам: канадській «Canadian Bank Note Company Limited» (для номіналу в 1, 2, 5, 10 та 20) та британській «Thomas De La Rue Company Limited» (50, 100 та 200).
Банкноти було надруковано вчасно, проте через розвал фінансової системи та гіперінфляцію довелося відтермінувати запровадження національної валюти. Її функцію продовжив виконувати купоно-карбованець. Це була самостійна грошова одиниця багаторазового використання на відміну від разового відрізного купону, який з жовтня 1990 до грудня 1991 року відігравав роль карток на товари народного споживання.
1995 року інфляція становила 182% проти 401% у попередньому році та 10156% у 1993 р. Настав слушний момент, щоб організувати грошову реформу 1996 року. 25.08.1996 року засоби масової інформації обнародували відповідний Указ Президента Л. Кучми.
Заміна, яка відбулася 2–16 вересня, виконувалася з розрахунку 100 000 карбованців на 1 гривню. У перший день на нову валюту було переведено ціни, тарифи, банківські вклади, соціальні виплати тощо. Регулярні виплати (пенсії, зарплатня, стипендії) видавалися виключно в гривні. Обмін банкнот забезпечували в спеціальних обмінниках (більше 10 тис. по країні), підприємства зв’язку (більше 14 тис.) та на підприємствах і установах, де чисельність робітників і студентів перевищувала 100 громадян.
17.09.1996 року гривня лишилася єдиною легальною грошовою одиницею. Місцеві комісії з проведення грошової реформи могли відтермінувати обмін до 15 жовтня. У 1997 році обмін був можливий лише в регіональних представництвах Нацбанку. За результатами обмінної кампанії було вилучено більше 331 трильйона карбованців.
Грошова реформа 1996 року відбулася без потрясінь, злагоджено. Успіх приписують Нацбанку, очолюваного В. Ющенком, і Президенту Л. Кучмі.
Узагальнення знань за
розділом ІІ «Початок Української революції»
Основні поняття: «Українська революція», «Центральна Рада», «Тимчасовий уряд».
Учні повинні:
• доводити зв’язок Першої світової війни і революції;
• характеризувати відносини Центральної Ради та Тимчасового уряду, давати їм власну оцінку;
• складати характеристики та політичні портрети видатних діячів Української революції;
• визначати причини та аналізувати події на початку Української революції;
• описувати повсякденне життя та визначати зміни в житті українського населення, пов’язані з революцією.
Блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед:
• кризовим станом в імперії;
• гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем;
• зростаючою активністю політичних сил;
• зниженням авторитету та слабкістю реально існуючої влади;
• потужним каталізатором подій, яким стала Перша світова війна.
Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтеліґенція.
Одними з перших Тимчасовий уряд прийняв рішення, спрямовані на широку демократизацію суспільства:
• проголошення політичних прав і свобод;
• скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари;
• ліквідація репресивних органів царського режиму;
• оголошення амністії.
Решту реформ Тимчасовий уряд відклав до скликання Установчих зборів. Це зумовило прогресуюче падіння авторитету уряду та кризу влади.
Причини і передумови Української революції
Залежне і пригноблене становище України.
Великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини
Важке соціальне становище переважної частини населення
Нерозв’язаність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва
Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення
Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни
Привід
Революція в Росії (початок 8 березня (23 лютого) 1917 р.)
Повалення монархії
Зречення Миколою ІІ престолу (15 (2) березня 1917 р.)
Мета
Здобуття автономії як першого кроку до незалежності
Рушійна сила
Українська національна інтеліґенція, селянство, військові, робітництво
Завдання
1. Користуючись таблицею та вже набутими раніше знаннями, поясніть причини, передумови, привід та завдання Української революції.
2. Поміркуйте, який зв’язок ми можемо простежити між Першою світовою війною та Українською революцією.
Національно-демократична революція в Україні розпочалася в березневі дні 1917 р. 25 березня 1917 р. у Петрограді відбулася 20-тисячна маніфестація з нагоди роковин смерті Т. Шевченка. Її учасники несли портрети поета, транспаранти з гаслом «Хай живе вільна Україна у вільній Росії!», десятки національних синьо-жовтих прапорів. Ця перша після повалення самодержавства демонстрація сили національного руху стала значною подією у політичному житті.
Через тиждень після петроградської маніфестації в Києві відбулися багатолюдні демонстрації під гаслами «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії» тощо.
В Україні сформувався ще одна альтернативна центру влада — Центральна Рада — громадсько-політичне об’єднання, що утворилося 4 березня 1917 р.
Ініціаторами її створення виступили українські самостійники на чолі з М. Міхновським. У цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП). Щоб уникнути розколу, лідери обох центрів 4 березня погодились на створення об’єднаної організації з назвою Українська Центральна Рада. Самостійники об’єдналися з федералістами, сподіваючись, що революція приведе усіх до визнання незалежності.
У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади.
Америка:
загальна характеристика господарства,первинний сектор економіки.
1. Особливості економічного розвитку країн Америки.
Величезні природні та трудові ресурси Американського регіону в поєднанні з вигідним географічним положенням створюють сприятливі передумови для економічного розвитку країн. Економічним лідером Америки на початку XXI ст. залишаються США. Інші країни тією чи іншою мірою залежать від них. У господарстві багатьох країн регіону залишається значною роль первинного сектору економіки.
Як ви вже знаєте, країни Америки мають надзвичайно різні показники господарського розвитку. Високорозвинені США й Канада
Мал. 1. Структура ВВП країн Америки (2017 р.). Джерело: CIA World Factbook.
є лідерами за виробництвом продукції обробної і добувної промисловості, сільського господарства. У структурі їхньої економіки та зайнятості населення провідні позиції належать третинному сектору (мал. 1, а). Ці дві країни є найбільшими у світі виробниками та постачальниками різноманітних послуг, мають надсучасні невиробничу сферу й туристичний рекреаційний комплекс.
ЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ НАЙПОТУЖНІШИХ КРАЇН АМЕРИКИ (2017 р.)*
№ з/п
Країна
ВВП (за ПКС), млрд дол.
Місце у світовому рейтингу
ВВП (за ПКС) на одну особу, дол.
1
США
19360,0
2
59 500
2
Бразилія
3219,0
8
15 500
3
Мексика
2406,0
11
19 500
4
Канада
1764,0
17
48 100
5
Аргентина
911,5
28
20 700
6
Колумбія
712,5
31
14 500
7
Чилі
451,1
44
24 600
8
Перу
424,6
46
13 300
9
Венесуела
389,4
47
12 400
10
Еквадор
188,5
66
11 200
Серед інших країн регіону реальну багатопрофільну економіку мають лише деякі з них. За обсягами виробництва ВВП виділяються Бразилія, Мексика та Аргентина. У 1980-х рр. у цих країнах було впроваджено глибокі реформи, спрямовані на прискорення економічного зростання (мал. 1, б, в). їхніми основними рисами були спрямованість на залучення іноземних інвестицій (у першу чергу американських) та позбавлення залежності від привізних товарів. За декілька десятиліть ці держави перетворилися на промислових гігантів, і за їхнім зразком почали активно розвиватися інші країни регіону, зокрема Чилі, Колумбія, Перу, Еквадор.
В основі економіки Куби та частково Венесуели й Болівії переважають важелі адміністративно-командного господарювання. Його характерними рисами є провідна роль держави в економічному житті, обмеження приватного сектору (мал. 1, г).
Країни Центральної Америки та особливо острівні території в Карибському морі зосереджують свою увагу на розвитку сфери послуг (передусім туризмі) та сільському господарстві. Переробної промисловості в цих країнах, за винятком легкої та харчової, фактично немає (мал. 1, д, е).
2. Роль трансамериканських ТНК в економіці регіону.
На відміну від країн Європи та Азії, в Америці є чітко виражений економічний та політичний лідер — Сполучені Штати. Вирішальну роль в економіці всього регіону відіграють великі ТНК, серед яких провідні позиції належать компаніям США. Американські ТНК створили в багатьох країнах велику кількість підприємств, які називають «другою економікою» США. Великі компанії фактично взяли під свій контроль країни Америки шляхом придбання акцій місцевих фірм, заснування філій своїх підприємств, перенесення різних виробництв, використання дешевої робочої сили та багатих сировинних ресурсів. Країни-сусіди США виконують і певні функції обслуговування: переробка привізної нафти, виробництво алюмінію, розміщення найбільших ТНК із метою уникнення великого оподаткування. Так, багато міжнародних корпорацій США перевели свої штаб-квартири до Панами, на Багами, до Барбадосу тощо.
3. Первинний сектор економіки.
Добувна промисловість представлена в Америці різноманіттям виробництв. Тут у значних кількостях видобувають майже всі основні види корисних копалин, необхідних сучасній індустрії.
Основні райони видобування нафти та природного газу розташовані в Північній та Центральній Америці: Техаський, Аляскинський, Каліфорнійський, Мексиканської затоки, Західноканадський, Маракайбський, Орінокський. США володіють сучасними технологіями видобутку сланцевого газу. Його ключові родовища освоюють у межах Центральної та Великих рівнин, Примексиканської низовини. Розробку вугільних родовищ здійснюють в Аппалацькому (США) та Західному (Канада) вугільних басейнах.
На щитах давніх платформ (Лаврентійська височина, Бразильське плоскогір’я) ведеться видобуток залізних та марганцевих руд. Підприємства з видобутку руд кольорових металів приурочені до родовищ у рудному поясі Анд—Кордильер. Країни Америки посідають провідні місця за видобутком міді (Чилі, Перу, Мексика), срібла, свинцю та цинку (Мексика, Перу), урану (Канада, Бразилія), олова (Болівія, Бразилія), золота (Колумбія, Мексика) сурми та ртуті (Мексика), нікелю (Куба), бокситів (Ямайка, Суринам, Гаяна, Домініканська Республіка). Значні обсяги видобутої та збагаченої руди експортуються до США.
Мал. 2. Краєвид перших кавових плантацій на південному сході Куби.
Сільське господарство є важливим напрямком розвитку економіки більшості країн регіону. У США та Канаді сільське господарство багатопрофільне, високомеханізоване, високоефективне та високорентабельне з переважанням частки тваринництва. Основний тип підприємств — великі фермерські господарства.
В інших країнах регіону провідна роль належить рослинництву (за винятком Аргентини та Уругваю). Для споживчих потреб вирощують кукурудзу, маніок, банани, картоплю, чорну квасолю. Спеціалізація експортних культур досить вузька та склалася під впливом природних та історичних чинників. Із колоніальних часів сформувалося плантаційне господарство. Воно було спрямоване на вирощування в колоніях сільськогосподарських культур, які вивозилися до країн-метрополій (мал. 2).
У XX ст. країни, що розвиваються, проводили аграрні реформи та запроваджували «зелену революцію» в сільському господарстві. Однак на відміну від азіатських країн, аграрні перетворення в Америці розпочалися раніше (1940-ві рр.) та набули поширення в більшості країн регіону.
У Мексиці й Гватемалі цілорічно вирощують овочі та фрукти, у Колумбії — орхідеї та інші квіти. Рослинництво цих країн спрямоване на ринок США.
Безперечними лідерами за експортом продукції тваринництва є Аргентина та Уругвай. Зокрема, на них припадає 2/3 експорту яловичини регіону, а за поголів’ям овець та настригом вовни Аргентина поступається лише Австралії та Новій Зеландії. У гірських районах Перу, Еквадору, Болівії заради вовни розводять лам та альпак.
Мал. 3. Плантації цукрової тростини в Бразилії.
Лісовому господарству належить помітна роль в економіці країн Америки, насамперед Канади, Бразилії, Чилі, Аргентини. Найрозвиненіші лісові промисли — забезпечення деревиною паперової та будівельної промисловості, добування цінної деревини червоного дерева, кедра, рожевого дерева, бальси, збирання хінної кори та кленового соку, листя чагарнику коки, чаю мате, чикле (для жувальної гумки), лікарських рослин, використання каучуконосів тощо.
Рибальство має експортний характер та зорієнтовано на ринки США та Японії. Воно найбільш розвинене в Канаді, Бразилії, Чилі та Перу. Головні об’єкти морського промислу — тунець, сардина, оселедець, анчоуси, окуневі акули, креветки, лангусти, устриці, мідії. У прибережних акваторіях Канади, США, Мексики, Чилі та Бразилії все більшого значення набуває аквакультура. У Нікарагуа на фермах розводять морських черепах і крокодилів.
Головне (законспектувати):
• У країнах Америки спостерігаються значні відмінності в ролі первинного, вторинного й третинного секторів економіки у структурі ВВП.
• Для більшості країн регіону характерна вузька спеціалізація господарства, зорієнтована на експорт продукції до розвинених країн або на надання певних видів послуг.
• Провідну роль у регіоні відіграють трансамериканські ТНК. Залишається великою залежність економіки багатьох країн регіону від іноземного капіталу США, Японії та країн Західної Європи.
• Америка — один із провідних регіонів за виробництвом продукції первинного сектору економіки.
Перегляньте відео:
Завдання:
1.Озайомтеся з теоритичним матеріалом
2. Перегляньте відео
3. Законспектуйте "головне"
4. Дайте відповіді на запитання:1. Назвіть особливості економічного розвитку країн Америки. 2. Чим обумовлена нерівномірність розвитку субрегіонів Америки?
Рельєф країни не занадто різноманітний. Біля половини території США складають гірські хребти, плоскогір’я і плато Кордильєр. На сході простягаються гори Аппалачі. Між Кордильєрами і Аппалачами – великі внутрішні рівнини(Центральні, Великі) і Примексиканська низовина. Незручних земель на основній території США мало. До них відносяться високогірні ділянки, пустині, заболочені простори прибережних низовин.
Надра США багаті різноманітними корисними копалинами. Але тривала нераціональна розробка призвела до виснаження ряду кращих родовищ, проте науково-технічна революція відчинила можливість використовувати менш багаті і якісні родовища, що помітно заповнило сировинну базу США. Особливо значні запаси вугілля, молібдену, сірки, фосфатів і калійних солей. Можуть забезпечити потреби національного виробництва родовища залізної і мідної руд, трохи менше свинцево-цинкових і уранових руд. Мало марганцевих руд, олова, нікелю, графіту, хромітів. Бокситів, рідкісних металів.
Ресурси нафти і природного газу потенційно великі, але розроблювані родовища швидко виснажуються, а запровадження в експлуатацію нових родовищ йде повільно. Монополіям вигідніше використовувати мінеральні багатства країн, що розвиваються, де вартість видобутку набагато нижча, ніж у США, а також в Канаді та Австралії.
На переважній частині території розвинута густа та повноводна мережа річок. Важливим транспортним шляхом є Міссісіпі. Річки багаті на гідроенергію. Великі озера зберігають 20% прісної води планети. США мають великі запаси підземних прісних вод, але ці води мають стратегічне значення.
