Воєнні дії в середині 1941 — 1942 рр.

 Воєнні дії в середині 1941 — 1942 рр.

Із завершенням воєнних дій у континентальній Європі Німеччина взяла під свій контроль величезний геополітичний простір: було окуповано Польщу, Голландію, Бельгію, Данію, Норвегію, Люксембург, значну частину Франції, Югославію, Грецію.

Ще на початку свого канцлерства А. Гітлер відверто говорив про плани майбутніх територіальних перетворень у Європі й встановлення «нового порядку». За його схемою до Німеччини мали приєднатися заселені німцями території прилеглих держав. У такий спосіб у центрі Європи повинен був утворитися «сталевий блок», навколо якого гуртувалися б близькі до німців неарійські раси — держави сателіти, позбавлені своєї незалежної фінансової та економічної системи, армії, структури управління тощо. Над усім мав панувати німецький «новий порядок». Щоб його дотримуватись, утворювалися спеціальні відомства, служби, гауляйтерства, комісаріати. Так, до рейху було приєднано демілітаризовану Рейнську зону, Саар, згодом інтегровано Австрію, Судетську землю, Мемельський край. Залишки незалежної Чехії стали «протекторатом». Із захопленням Польщі до рейху повернулися землі, що були відокремлені від Німеччини за Версальським договором: Данія позбувалась частини Шлезвіг-Гольштейну, а Франція — Ельзасу й Лотарингії. До складу рейху увійшли Словенія, Штирія, ряд інших ілірійських земель, що колись належали Австро-Угорщини.

Значні територіальні прирощення здобули союзники Німеччини. Угорщині відійшли землі від Чехії, Словаччини (прикордонні території), Румунії (Трансільванія) та Югославії (Воєводина); Болгарія повернула собі Південну Добруджу, а також приєднала частину югославської та грецької Македонії, Фракію. Великими шматками загарбаної території ділився фюрер зі своїм другом дуче - Італія одержала окремі прикордонні частини Франції, Греції, Югославії.

Союзні Німеччині держави мусили розплачуватися нерівноправними торговельними договорами, за безцінь збувати в Німеччину свою аграрну продукцію в обмін на дорогі вироби промисловості, причому ціни диктував рейхсбанк. На таких умовах в агресивний союз з Німеччиною та Італією вступили Угорщина, Болгарія, Румунія, Хорватія, Словаччина й Фінляндія, а також режим Віші у Франції. Країни «осі» підтримувала Іспанія. Це не завадило А. Гітлеру представляти майбутню агресію проти СРСР як хрестовий похід проти більшовизму. Значних переваг держави «осі» досягли в Африці, Китаї та Індокитаї.

Важливим елементом підготовки Німеччини до війни з СРСР було використання промислових, сировинних, продовольчих та фінансових ресурсів уярмлених країн.

Порівняно з німецьким промисловим потенціалом економічна могутність СРСР виглядала скромніше. Частка СРСР у світовому промисловому виробництві сягала 10 %. Особливо відставав СРСР від Німеччини в серійному виробництві нових моделей озброєння. Більшість танків та літаків, що були на озброєнні в Червоній Армії, мала застарілу конструкцію. Бракувало автоматичної зброї, автотранспорту, засобів зв'язку.

Значну частину стратегічної сировини відповідно до господарських договорів СРСР постачав до Німеччини. До початку війни Німеччина отримала від СРСР не менш як 2 млн тонн зерна, кукурудзи, бобових, 1 млн тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни, тисячі тонн кольорових металів тощо. У свою чергу до СРСР з Німеччини поступила значна кількість новітнього промислового обладнання, станків, машин, зразків зброї; радянські спеціалісти знайомилися з німецькою промисловістю, включаючи і воєнні галузі.

18 грудня 1940 р. А. Гітлер підписав директиву № 21 - план «Барбаросса», відповідно до якого війна на сході мала розпочатися відразу після весняного бездоріжжя і закінчитися до настання зимових холодів, тобто протягом травня - листопада 1941 р. У ході швидкоплинної кампанії у прикордонних боях мали бути знищені основні сили Червоної Армії, а залишкова держава Росія могла існувати лише за лінією Волга-Архангельськ, щоб німецька авіація мала можливість паралізувати її останній промисловий район на Уралі. Ключовим пунктом плану був блискавичний вихід ударних сил до Москви, у результаті оточення і знищення основного угруповання радянських військ у Білорусії, що мало означати з усіх поглядів «вирішальний успіх». До 15 травня 1941 р. мали бути завершені всі приготування для здійснення операції «Барбаросса».

Станом на 21 червня на західних кордонах СРСР Німеччина та її союзники зосередили три групи армій: група армій «Північ» (командуючий фельдмаршал В. Леєб), найсильніша група армій «Центр» (командуючий фельдмаршал Ф. Бок), група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Г. Рундштедта. Союзники Німеччини - Фінляндія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Італія, Хорватія – виставили ще 29 дивізій і 16 бригад (за іншими джерелами 42,5 дивізії).

Радянський Союз теж готувався до війни. Перед урядом країни стояло лише одне питання: коли СРСР буде втягнуто у війну? Й. Сталін розраховував, що зможе продиктувати свої умови після того, як Німеччина та Англія взаємно послаблять одне одного. У цей час відбувалося швидке переозброєння армії, яке передбачалося завершити в 1942 р., змінювалась її структура, розроблялися воєнно-стратегічні плани. Один з таких планів нападу на Німеччину мав назву «Гроза» (не був затверджений).

Таким чином, плани Червоної Армії та й розстановка збройних сил на західному кордоні свідчать, що Й. Сталін готувався до наступальної, а не до оборонної війни проти Німеччини.

Сталінська воєнна доктрина:

- Радянському Союзу ніколи не доведеться вести бойові дії на своїй території.

- На випадок нападу противника слід готуватися до наступальної, а не до оборонної війни.

- Будь-яка агресія проти СРСР буде негайно зупинена загальним повстанням пролетаріату країн Заходу.

Проте рівень підготовки та оснащення Червоної Армії не відповідали сучасним вимогам. Значна частина техніки не була підготовлена до війни, особливо не вистачало засобів зв'язку.

На червень 1941 р. на західному кордоні СРСР була зосереджена 171 дивізія Червоної Армії, де налічувалося 3,25 млн особового складу, 37,5 тис. гармат, 10,4 тис. танків, 8,6 тис. літаків (за іншими джерелами: 190 дивізій, у складі яких налічувалося 3,2 млн особового складу, 59,7 тис. гармат і мінометів, 15,6 тис. танків, 10,7 тис. літаків).

До кінця 1980-х рр. радянська історіографія стверджувала: СРСР готувався і був готовий до війни з Німеччиною, «але віроломний і раптовий напад фашистів призвів до тимчасових невдач на початковому етапі війни».

Німецькі та американські історики, а також деякі радянські історики 1960-х рр. стверджували, що Радянський Союз не був підготовлений до відсічі агресії. Політичне і військове керівництво припустило багато прорахунків і помилок: пізно почало підготовку, неправильно визначило термін нападу, повірило А. Гітлеру, провело масові репресії в армії, повільно проводило переозброєння армії тощо.

В. Черчілль назвав поведінку Й. Сталіна перед нападом Німеччини «однією з найбільших помилок історії». Й. Сталін діяв «не як егоїст, що розрахував усе наперед, а як зовсім недалекоглядний простак». Він дотримувався всіх договорів з А. Гітлером, вірив у пояснення, що концентрація на кордоні з СРСР німецьких військ - це відведення їх на відпочинок перед вторгненням до Англії тощо.

 Основні битви на радянсько-німецькому фронті в 1941 р.

Назва битви, дата			Перебіг подій, результати
Танкова битва в районі Рівне-Дубно-Луцьк-Броди, 23-29 червня 1941 р.			Перша велика танкова битва Другої світової війні, у якій з обох боків брало участь понад 5 тис. танків. Радянські механізовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли в наступ без належної підготовки й авіаційного прикриття. Зустрічний танковий бій завершився майже повним розгромом радянських механізованих корпусів
Значення. Хоча просування ворога затримувалося на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: із 4,2 тис. танків Південно-Західного фронту залишилося лише 737. Ворог утратив лише декілька сот танків. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога з ходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста, примусив ворога передчасно ввести у бій резерви
Київська оборонна операція, 7 липня - 26 вересня 1941 р.	5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону між 5 і 6-ю радянськими арміями і вийшли до оборонних споруд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. На 21 липня А. Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчної оборони міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Захисники міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня А. Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. військових. Наступ на Київ тимчасово припинився. У той час склалось загрозливе становище на флангах Південно-Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини, обійшовши захисників міста з півдня і півночі, замкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відхід радянських військ було віддано занадто пізно і в оточення потрапили чотири радянські армії. Спроби вирватись з оточення були невдалими. Командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпоніс загинув у бою. У полон, за німецькими даними, потрапило 665 тис. солдатів (згідно з останніми дослідженнями - значно менше). 19 вересня німецькі війська вступили в Київ
Значення Оборонна операція зірвала плани німецького командування швидко оволодіти містом. Примусила його змінити напрям головного удару, що зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса»
Смоленська битва, 10 липня - 10 вересня 1941 р	Смоленська битва розгорталася на фронті довжиною 650 км і глибиною - 250 км. Після розгрому радянських військ у прикордонних боях на початку липня німецькі війська вийшли на підступи до Смоленська. Радянське командування після попередніх поразок зуміло відновити боєздатність військ Західного фронту, який чинив запеклий опір ворогу. Хоча німецькі війська захопили Смоленськ, втрати (50 % - у танкових частинах, 30 % у піхотних) примусили їх зупинити наступ. На завершальному етапі Смоленської битви радянські війська здійснили наступальну операцію в районі Єльні, зупинивши наступ і вперше примусивши ворога перейти до оборони
Значення. Запекла оборона радянських військ на московському напрямі Та в Україні примусила ворога змінити стратегію головного наступу. Головний удар тепер був спрямований в Україну
Оборона Одеси, 5 серпня - 16 жовтня 1941 р.		Після поразки на Південному фронті румуно-німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко заволодіти містом ворогові не вдалося. Декілька штурмів було відбито з великими втратами для ворога. Перед тим як залишити місто, радянські війська провели вдалу десантну операцію1 в районі села Григорівка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийнято у зв'язку з проривом німецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога
Значення. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, відволікали на себе значні сили ворога, завдавши їм великих втрат (понад 300 тис. військових). Оборона міста давала можливість Чорноморському флоту впродовж другої половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та її нафтовим родовищам
Битва за Ленінград, 10 липня 1941 р. - 27 січня 1944 р.		На початку липня 1941 р. німецькі війська групи армії «Північ» вийшли на далекі підступи до міста. 3 липня по 10 серпня 1941 р. бої точилися на Лужському оборонному рубежі. Прорвавши його 25 серпня, німецькі війська вийшли на підступи до міста, проте швидко оволодіти ним не змогли. 8 серпня німецькі війська вийшли до Ладозького озера, взявши місто в облогу. У цей же час фінська армія підійшла до міста з півночі. Відмовившись від штурму міста, німецьке командування вирішило задушити його безперервними обстрілами і блокадою. Блокада міста тривала 900 днів, її жертвами стало 800 тис. мешканців, більшість з яких загинула від голоду і холоду. Щоб урятувати місто, з 22 листопада 1941 р. по льоду Ладозького озера була налагоджена «дорога-життя», згодом по дну озера було прокладено електричний кабель і нафтопровід. Спроба німецького командування створити подвійне кільце облоги була зірвана військами Волховського фронту (серпень-вересень 1942 р.). 12-18 січня 1943 р. в результаті операції «Іскра» було прорвано блокаду Ленінграда, а 14-27 січня 1944 р. знято облогу міста
Значення. Група армії «Північ» не виконала свого стратегічного завдання по захопленню міста. Оборона міста прикувала до себе значні сили німецьких військ. Вдалось врятувати від остаточного знищення Балтійський флот СРСР
Оборона Севастополя, 30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942  р.		У жовтні 1941 р. німецькі війська увірвалися до Криму. 30 жовтня вони підійшли на далекі підступи до Севастополя. Місто не було обладнане оборонними спорудами з суходолу, проте мало продуману оборону з моря. У короткий термін навколо нього було створено три лінії оборони. Хоча місто було відрізане від тилових районів суходолом, Чорноморський флот упродовж 250 днів забезпечував місто всім необхідним. Неодноразові штурми радянські війська відбивали з великими втратами для ворога (понад 300 тис. військових). Проте поразка військ Кримського фронту на Керченському півострові дозволила німецьким військам здійснити вирішальний наступ і прорвати оборону Севастополя. З липня 1942 р. Ставка віддала наказ про евакуацію військ, проте вже було пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста.
Значення. На тривалий час оборона Севастополя прикувала значні сили німецьких військ, завдавши їм суттєвих втрат. Було зірвано плани по знищенню Чорноморського флоту СРСР
Битва за Москву, 30 вересня 1941  р. - 7 січня 1942  р.		Після розгрому радянських військ в Україні німецьке командування основний удар знову спрямувало на Москву. Упродовж 30 вересня - 2 жовтня 1941 р. німецькі війська прорвали оборону радянських військ на московському напрямку. У районі Вязьми та Брянська радянські війська були оточені й розгромлені, 663 тис. солдатів потрапили в полон. Здавалося, що операція «Тайфун» по захопленню Москви наближалася до завершення. Але на підступах до міста німецькі війська зустріли відчайдушний опір. Спроба фланговими ударами оточити війська, що захищали Москву, була невдалою. У момент, коли німецький наступ утратив силу, накопичені радянським командуванням резерви перейшли в контрнаступ (6 грудня 1941 р.), який переріс у наступ на фронті довжиною у 1000 км, що тривав до кінця січня 1942 року. Німецькі війська були відкинуті від Москви на 100-250 км

Значення. Німецькі війська були відкинуті від Москви, утрати становили 500 тис. солдатів і 1,3 тис. танків. Стратегія «бліцкригу» потерпіла повну поразку. Перемога під Москвою зміцнила Антигітлерівську коаліцію, додала віри населенню СРСР у майбутню перемогу

 З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки А. Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. У день початку агресії В. Черчілль заявив: «Кожний, хто воює проти А. Гітлера,- друг Англії, кожен, хто воює на його боці, - ворог Англії». 22 червня 1941 р. у зверненні до нації англійський прем'єр заявив, що Велика Британія надасть «Росії і російському народові всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США Ф. Рузвельт. Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція.

12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільну боротьбу проти Німеччини. Першою спільною акцією СРСР та Великої Британії стала окупація Ірану з метою не допустити зближення його з Німеччиною.

14 серпні 1941 р., після зустрічі Ф. Рузвельта та В. Черчілля, з’явився документ під назвою Атлантична хартія, який підвів під майбутню коаліцію ідеологічне підґрунтя. До цієї Хартії у грудні 1941р. приєднався і Радянський Союз. Це був перший документ, у якому були сформульовані цілі США і Великої Британії у війні й загальні положення післявоєнного устрою світу. За умовами документа США і Англія зобов'язувалися не прагнути територіальних або інших придбань, поважати право всіх народів на самостійний вибір форми правління, а також відновлення суверенних прав тих народів, які були позбавлені їх насильницьким шляхом. Вони зобов’язувалися після завершення Другої світової війни забезпечити рівний доступ усіх країн до торгівлі та світових сировинних джерел, домагатися рівноправного співробітництва між усіма країнами з метою забезпечення високого рівня життя, економічного розвитку, тобто такого становища, за якого народи всіх держав могли б жити без страху, ризику і злиднів. Атлантична хартія закликала всі держави відмовитися від застосування сили та зброї.

Атлантична хартія висунула такі завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

1 жовтня 1941 р. у Москві між СРСР, США та Великою Британією було підписано трьохсторонню угоду про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки — 400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина — розпочались одразу. США надали безвідсотковий кредит у розмірі 1 млрд доларів (листопад 1941 р.). У грудні 1941 р. на СРСР було поширено дію законодавства про ленд-ліз. Перша військова техніка (особливо танки) з'явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників здійснювалася переважно північними морськими конвоями (до Мурманська та Архангельська) під охороною британських військово-морських сил, а також через Іран і Далекий Схід. Незважаючи на значні втрати від дій німецьких підводних човнів і літаків, із жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків 4 тис. танків, 20 тис. одиниць різноманітних транспортних засобів. Загалом СРСР отримав 4 % (за іншими джерелами 7—11%) зброї і обладнання від обсягу власного виробництва. У цілому СРСР належала третина поставок США по ленд-лізу (10,8 млрд дол. із 30,3 млрд). Крім США воєнну продукцію до СРСР направляла Велика Британія, Канада.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 20 держав, у тому числі СРСР, США і Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй, яка укладалася на принципах і завданнях Атлантичної хартії. Вони зобов'язалися використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів, співробітничати у війні та не укладати сепаратного миру.

У Декларації зазначалося, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів.

В умовах створення Антигітлерівської коаліції радянське керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції.

26 травня 1942 р. в Лондоні між СРСР і Великою Британією було підписано договір про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її сателітів в Європі. Договір передбачав співробітництво і надання взаємної допомоги після війни. У Вашингтоні відбулися радянсько-американські переговори, які завершилися підписанням 11 червня 1942 р. угоди про взаємодопомогу у веденні війни проти агресорів. Обидві сторони зобов'язалися постачати одна одній оборонні матеріали, інформацію, розвивати торгівлю та здійснювати економічне співробітництво. Ці дві угоди завершили формування Антигітлерівської коаліції.

Війна виявила збіг корінних національних інтересів держав, яким загрожували німецький фашизм і японський мілітаризм. В інтересах збереження своїх країн американський, англійський та радянський уряди змушені були піти на співробітництво, відкинувши ідеологічні розбіжності. Антигітлерівська коаліція держав стала і коаліцією народів, що сприяло її міцності.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великою Британією із самого початку стала проблема відкриття Другого фронту в Європі, яке спочатку планувалося здійснити в 1942 році.

Антигітлерівська коаліція, незважаючи на притаманні їй протиріччя, стала воєнно-політичним союзом, який на противагу фашистському блоку, досяг високого ступеня об'єднання зусиль, спрямованих на розгром агресора. Найважливіші спільні рішення приймалися на конференціях голів урядів СРСР, США, Англії у Тегерані (1943 р.), Ялті та Потсдамі (1945 р.). Союзники також здійснювали і координацію спільних воєнних зусиль, особливо в 1944—1945 рр. Велике значення мала взаємодія в економічній сфері, що дало можливість мобілізувати потенціал країн для розгрому ворога.

4. Не дивлячись на поразку під Москвою в грудні 1941 р., стратегічна ініціатива залишалась у руках вермахту. Радянське командування помилково вважало, що у 1942 р. головний удар німці знову завдадуть  під Москвою. Німецькій розвідці вдалося успішно провести операцію по дезінформації радянської сторони під кодовою назвою «Кремль». Насправді ж гітлерівське командування мало стратегічний план дій на 1942 р., який передбачав широкомасштабний наступ на південному фланзі радянсько-німецького фронту з метою оволодіти Волгою, Кавказом, нафтовими родовищами Північного Кавказу і Закавказзя а після цього завдати вирішального удару в напрямку Москви.

Цей наступ мав стати складовою загального плану А. Гітлера, який передбачав захоплення Суецького каналу, Близького Сходу і нафтових родовищ Перської затоки.

За рішенням Й. Сталіна радянські війська мали завдавати гітлерівцям випереджальних ударів, не чекаючи початку їхнього наступу. У квітні на Керченському півострові радянські частини перейшли в наступ, але зазнали раптового удару з боку німецьких військ під командуванням Е. Манштейна. Утрати радянських військ перевищували 200 тис. осіб. Німцям вдалося розгромити війська Кримського фронту, що готувалися деблокувати Севастополь. Німецькі війська взяли Керч, а залишки оточених радянських частин ще довго вели боротьбу в Аджимушкайських каменоломнях. Наступного удару німецька армія завдала по оточеному гарнізону Севастополя (2 червня — 4 липня 1942 р.). Німецькі війська, підтримані румунами, вийшли до Північної бухти, і фортеця була підкорена.       

Ще однієї трагічної поразки радянські війська зазнали під Харковом. 12 травня 1942 р. розпочався наступ радянських військ з Барвінківського виступу на Харків, який призвів до катастрофічних наслідків. Радянський удар прийшовся на район, де були зосереджені основні сили німецьких військ, що готувалися для наступу на Південь. Після кривавих боїв дивізії трьох армій, а також кількох інших з'єднань потрапили в оточення і були розгромлені. Радянські втрати склали: 227 тис. солдатів, 652 танки, 1,6 тис. гармат, 3,2 тис. мінометів, лише 22 тис. військових вдалося вирватися з оточення.

Невдало завершився наступ і на північно-західній ділянці радянсько-німецького фронту, де 2-га ударна армія намагалася деблокувати Ленінград. Командуючий армією генерал А. Власов здався в полон і згодом очолив Російську визвольну армію (РВА), яка воювала па боці Німеччини.

Таким чином, навесні 1942 р. південний фланг радянського фронту був значно ослаблений, проте кількісно він переважав німецькі війська: 1,7 млн радянських військ проти 900 тис. німецьких. У червні 1942 р. розпочався генеральний наступ вермахту у напрямі Волги та Північного Кавказу. У середині липня 1942 р. німецькі війська вийшли до берегів Дону і розпочали наступ на Сталінград. Розгорнулась Сталінградська битва, яка тривала з 17 липня 1942 р. по 2 лютого 1943 р. 23 серпня 6-та армія Ф. фон Паулюса вийшла до Волги і почала штурм міста.

Щоб припинити відступ радянських військ, 28 липня 1942 р. Й. Сталін підписав наказ № 227, відомий під назвою «Ні кроку назад». Сутність його полягала в тім, що відступаючі бійці й командири розглядалися як боягузи і дезертири й підлягали покаранню відповідно до умов військового часу. Позаду найменш надійних частин ставились спеціальні загороджувальні загони, які проіснували до 1944р. Відповідальність за власні прорахунки і помилки Й. Сталін переклав на армію.

За підрахунками історика В. Волкогонова протягом 1941—1942 рр. «за панікерство і боягузтво» було розстріляно 160 тис. осіб.

В оборонних боях радянські війська утримали частину міста і знекровили ворога.

Одночасно зі Сталінградською битвою тривала битва за Кавказ, у якій радянські війська зуміли зупинити німецькі війська на кавказьких перевалах.

Чим же були зумовлені успіхи німецьких військ навесні—улітку 1942 р.?

1. Німецькі війська були більш моторизованими і рухливими, що давало можливість швидко перекидати їх на потрібні ділянки.

2.   Німецьке командування переважало радянське в тактиці ведення бою.

3. Падіння бойового духу Червоної Армії після поразок навесні 1942 року.

4.   Високий бойовий дух німецької армії.

5. Неправильне визначення радянським командуванням напряму німецького стратегічного удару. Передбачалось, що головний удар буде спрямовано не на південь, а на Москву.

 На початку 1941 р. до Північної Африки на допомогу італійським військам прибув німецький Африканський корпус на чолі з генералом Е. Роммелем. Його прибуття дало змогу не тільки зупинити наступ англійців у Лівії, а й відкинути їх до Єгипту. За успішні дії Е. Роммель отримав прізвисько «Лис пустелі». Воєнною ініціативою у Північній Африці заволоділи держави фашистського блоку. Проте у тилу фашистів англійські війська утримували важливий стратегічний пункт Тобрук, який не давав Е. Роммелю продовжувати наступ. Усі спроби зламати опір англійців були невдалими. У листопаді 1941 р. англійці здійснили вдалий наступ по деблокаді Тобрука і знову оволоділи Керенаїкою. Успіхи англійців призвели до порушення морських перевезень італійців та німців у Середземному морі й поставили корпус Е. Роммеля перед загрозою залишитись без підкріплення і припасів. Це занепокоїло німецьке командування, яке вирішило серйозно зайнятися Середземномор'ям. Ключовим пунктом англійського панування у Середземному морі був острів Мальта. Спочатку німецька авіація і підводні човни разом з італійським флотом завдали досить відчутних ударів по англійському флоту в Середземномор'ї: було потоплено або виведено з ладу найбільші кораблі (найвдалішу операцію італійські диверсанти провели 19 грудня 1941 р.  в Александрії, де було пошкоджено два англійські лінкори). Потім почались систематичні бомбардування Мальти, що мали завершитися висадкою німецького десанту у липні 1942 року. Проте А. Гітлер віддав перевагу наступу Е. Роммеля, який мав захопити Александрію і Суецький канал. У березні італо-німецькі війська почали наступ в Єгипті й з великими труднощами були зупинені на відстані 100 км від Александрії. У червні 1941 р. війська Е. Роммеля захопили Тобрук — ключовий пункт британської оборони і взяли в полон 33 тис. його захисників. За це А. Гітлер присвоїв Е. Роммелю звання генерал-фельдмаршала. Улітку 1942р. італо-німецькі війська знаходились біля Ель-Аламейну, але подальше їх просування було зупинено британськими військами.

 Після підписання Троїстого пакту (1940 р.) Японія проводила активну загарбницьку політику в Азії. Японські мілітаристи захопили частину Китаю, а після поразки Франції підписали угоду з урядом А. Петена (липень 1941 р.) про право створення баз у французьких колоніях — Лаосі, В'єтнамі, Камбоджі. Проникнення японців до Індокитаю спонукало США до заморожування японських капіталів в американських банках і до ембарго на постачання до Японії нафти. Рішення США підтримали Велика Британія та Голландія. Унаслідок цих заходів обсяг японської зовнішньої торгівлі скоротився на 3/4, а імпорт нафти — на 9/10. Економіка Японії опинилася перед загрозою краху. 2 липня 1941 р. керівництво країни прийняло рішення «просуватися на Південь», тобто захопити країни Південної і Південно-Східної Азії. Японія вирішила вступити у боротьбу зі США за панування на Тихому океані.

Ще в серпні 1940 р. Головнокомандуючий японським флотом адмірал І. Ямамото в розмові з прем'єр-міністром принцем Каное зауважив: «У перші шість місяців війни проти США і Англії я буду діяти стрімко і продемонструю послідовність перемог. Але я повинен попередити: якщо війна продовжиться два або три роки, у мене немає ніякої впевненості у кінцевій перемозі». Досвідчений адмірал виявився правий, проте він не побачив кінця своїх застережень. Він загинув в 1943 р. у літаку, який був збитий американськими винищувачами.

Японський флот непоміченим підійшов до Гавайських островів і 7 грудня 1941 р. атакував з авіаносців американську військово-морську базу Перл-Харбор. Американці втратили 19 військових кораблів, 272 літаки і понад 3 тис. військовослужбовців. Таким чином,  Японія  одним  раптовим ударом  на певний  час  здобула перевагу   на  морі  й  захопила  стратегічну  ініціативу.   8  грудня США і Велика Британія оголосили війну Японії. Німеччина та Італія заявили про свій намір воювати зі Сполученими Штатами. Отже, наприкінці 1941 р. всі великі держави були втягнуті в Другу світову війну.

У той же день японці почали просуватися углиб території Таїланду (став союзником Японії), Англійської Малайї (тепер Малайзія) та Бірми. Одночасно розпочалась висадка японського десанту в Індонезії, Малайї та на Філіппінах. У грудні 1941 р. було захоплено Гонконґ, острови Гуам, Уейк, що були важливими опорними базами союзників.

Американський гарнізон на Філіппінських островах без підтримки з повітря і моря був розбитий і капітулював (травень 1942 р.). Втрати сягали 130 тис. осіб.

У лютому 1942 р. капітулювала важлива англійська воєнно-морська база фортеця Сінґапур. Цього ж місяця відбулась морська битва в Яванському морі, де японці знищили з'єднану англо-американо-голландську ескадру. Після цього японські війська швидко окупували всі острови Індонезії, навесні 1942 р. висадилися у Новій Гвінеї і підійшли до берегів Австралії.

Таким чином, було загарбано значну територію з населенням 150 млн осіб і величезними природними багатствами.

Союзники втратили тільки сухопутних військ понад 300 тис. військових, Японія — 20 тис. Продовжуючи наступ в Індії, на Австралію та на загарбані острови Тихого океану, Японія намагалась оволодіти всіма важливими стратегічними пунктами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні й примусити США та Велику Британію укласти вигідний для неї мир.

Завдання:

1. Прочитайте теоретичний матеріал.

2. Перегляньте запропоновані відеоматеріали. 

3. Напишіть конспект у вигляді хронологічної таблиці, де викладені основні битви 1941-1942рр.

Фото кнспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810