УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА

 УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА — держ. утворення (самоназва — Військо Запорозьке) на землях Наддніпрянської України, що постало в результаті Визвол. війни серед. 17 ст. (ін. назва — Укр. революція, Нац. революція, Козац. революція, Національно-визвол. війна; див. Національна революція 1648—1676).

Процес творення держ. інституцій нового держ. утворення розпочався вже з літа 1648, коли з ініціативи учасників козац. виступу на Лівобережжі та Правобережжі Наддніпрянської України не лише ліквідувались елементи держ. ладу Речі Посполитої, а й почали створюватися за козац. зразками, раніше апробованими на Запорожжі й на теренах Середнього Подніпров’я, місц. органи влади. Паралельно гетьман. уряд Б.Хмельницького вибудовував централізовану вертикаль влади, за допомогою якої реалізовував функції внутр. суверенітету д-ви, а також створював можливості для проведення зовнішньополіт. акцій. В основних своїх рисах соціо-політ. структура і модель функціонування У.к.д. оформилися на серед. 1650. Тоді ж утвердився своєрідний адм.-тер. устрій нової д-ви — полково-сотенний, що найбільш повно відповідав реалізації головної на той час держ. функції, а саме військово-мобілізаційної (кожний полк як адм. одиниця й округ був базою для формування полку як військ. підрозділу). Неспроможність У.к.д. в умовах несприятливої міжнар. ситуації самостійно відстояти державотворчі здобутки спричинила потрапляння окремих її частин чи загалом цілої д-ви під протекцію іноз. правителів — рос. царя, турец. султана, крим. хана. Втручання ж останніх у політ. процеси, що відбувалися в Україні, призводило до активізації громадян. протистояння, розорення краю та врешті-решт ліквідації козац. державності на частині укр. земель. Найдовше (до 1764) У.к.д. проіснувала під протекцією рос. царів на теренах Лівобережної України (до якої належав також Київ з округою). Політико-правовий статус У.к.д. під царською протекцією визначали положення т. зв. гетьман. статей. Договірні норми укладених гетьманом Б.Хмельницьким Березневих статей 1654 застерігали за У.к.д. права політ. автономії, у наступних угодах (Переяславські статті 1659, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672, Переяславські статті 1674, Коломацькі статті 1687) статус було понижено до адм. автономії, а в Московських статтях 1665 рос. влада вчинила спробу впровадити станову автономію для однієї лише козац. верстви. З початком реформаторської діяльності рос. царя Петра I автономний статус У.к.д. не раз порушувався внаслідок втручання центр. уряду в місц. адміністрування, поширення на її територію рос. законів, тимчасової ліквідації інститутів гетьмана і ген. старшини. Після остаточної ліквідації рос. імп. Катериною II гетьманату інституту в 1760—70-х рр. було реалізовано ряд політико-адм. і соціальних перетворень, за результатами яких припинили існування й ін. елементи У.к.д.

Політ. модель У.к.д. первісно вибудовувалася на засадах воєнної демократії, вкорінених у політ. практиках Запорозької Січі. Усі найважливіші питання сусп. значення виносилися на обговорення заг. військ. або ген. рад, а, відповідно, найважливіші проблеми з життя полку обговорювала полкова рада, сотні — сотенна. Інститут генеральних військових рад (див. також Рада козацька загальна) був генетично пов’язаний із військ. радами, що функціонували на Запороз. Січі й уособлювали собою центр. цінність у структурі воєнної демократії запороз. спільноти — поняття колективної волі. З перенесенням у ході Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. цього інституту в гетьман. Україну він не зазнав суттєвих змін і на перших порах функціонував у формі прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козац. спільноти, на розсуд яких виносилися всі найважливіші питання функціонування У.к.д. — укладення миру й оголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана і ген. старшин, обговорення умов міжнар. договорів тощо. По мірі ускладнення держ. життя інститут ген. рад виявляв вади, зумовлені передовсім проявами охлократичних тенденцій в його діяльності, а також ті, що були пов’язані з неналежною ефективністю при вирішенні важливих нагальних питань, які потребували фахового обговорення відповідним чином підготовлених осіб. З поч. 1650-х рр. гетьман. влада почала відмовлятися від їх скликання, переносячи вирішення нагальних проблем на засідання більш ефективних старшинських рад. У часи гетьманування наступників Б.Хмельницького, особливо тоді, коли існувала необхідність додаткової легітимізації рішень гетьмана і ген. старшин, значення ген. рад посилювалося. Щоправда, нерідко цей інститут використовувався не як інструмент знаходження важливих рішень, а як спосіб їхнього узаконення волею представників усієї козац. спільноти. По мірі стабілізації суспільно-політ. ситуації в козац. Україні та втрати У.к.д. прерогатив зовнішньополіт. репрезентації з останньої чверті 17 ст. за інститутом збереглися функції лише гетьман. обрання та затвердження умов договорів з Рос. д-вою (гетьман. статей).Гетьман У.к.д. зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав заг. військ. (ген.) раду або раду генеральної старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленнях рішень рад, організовував їхнє виконання, очолюючи козац. адміністрацію, за гетьман. підписом виходили найважливіші розпорядження й накази (гетьманські універсали). Гетьман також очолював судочинство Гетьманату, виступав вищою апеляційною інстанцією. Організовував і керував фінансовою справою. Визначав напрями зовн. політики (спільно з генеральною чи старшинською радами). Очолював військ. сили У.к.д. Мав також значний вплив на церк. життя України. Загалом гетьман як верховний правитель очолював усі сусп. стани і групи козац. України, користуючися правом уставодавства, вищої адм. і суд. влади: для козаків — у ролі прямого глави, а для решти станів — як верховний арбітр. Згідно з баченням суті гетьман. влади елітою Гетьманату, артикульованим у положеннях "Пактів та конституцій законів і вольностей Війська Запорозького" 1710, його гол. обов’язки зосереджувалися на гарантуванні суб’єктності Гетьманату, непорушності прав і привілеїв його станів, територіальної цілісності, конфесійної стабільності в країні (у тогочасному розумінні цього поняття — як захист у непорушності прав правосл. церкви). Із входженням У.к.д. під протекцію Рос. д-ви повноваження гетьмана регулювалися нормами гетьман. статей (див. Договірні статті українських гетьманів), що укладалися з представниками рос. уряду під час або невдовзі по обранню на гетьманство. Найширше коло владних повноважень гетьмана було зафіксовано в статтях Б.Хмельницького 1654, які не лише гарантували автономність у реалізації внутр. політики, а й зберігали широкі можливості для проведення зовнішньополіт. заходів (із певними обмеженнями). Надалі по мірі ослаблення військово-політ. потенціалу Гетьманату та розширення владних прерогатив представників рос. царя повноваження звужувалися, насамперед за рахунок обмеження, а згодом загалом вилучення функцій зовнішньополіт. репрезентації, а також перерозподілу частини повноважень у сфері адміністрування, судочинства, управління фінансами і земельними ресурсами, реалізації кадрової політики тощо на користь ген. старшин і представників рос. військ. адміністрації в Україні. Суттєвим обмеженням владних прерогатив гетьмана стало запровадження урядом Петра I в Україні 1709 інституту царських резидентів при гетьман. уряді (див. Резидент царський). Надалі заходи рос. влади, спрямовані на ліквідацію автономії Гетьманату, призводили 1722—27 та 1734—50 до тимчасового скасування інституту гетьманства та заміни його відповідно Малоросійською колегією та Правлінням гетьманського уряду. Маніфестом Катерини II 1764 інститут гетьманства було скасовано остаточно.

Найближчими помічниками гетьмана у вирішенні держ. справ і в управлінні військом були ген. старшини, які одночасно виступали і як вищі військ. чини в укр. козац. війську, і як виборні посади і члени гетьман. уряду У.к.д. Генетично інститут генеральної старшини пов’язаний з виборними військ. чинами, що з 2-ї пол. 16 ст. існували на Запороз. Січі, а згодом були перенесені до реєстрового козац. війська. З утвердженням у ході Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. У.к.д. кількість ген. старшин і коло їхніх функціональних обов’язків, прав і привілеїв суттєво зросли. Інституційно до категорії ген. старшин у серед. 17 ст. належали генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. Іноді уряди ген. судді й ген. писаря посідали не один, а по двоє старшин; а уряд ген. осавула обов’язково посідали кілька осіб. З останньої третини 17 ст. до числа ген. старшин було включено генерального хорунжого і генерального бунчужного. 1728 було узаконено існування посади генерального підскарбія, згадки про існування інституту якого зустрічались і в часи гетьманування Б.Хмельницького та І.Брюховецького, але з цього часу їх мало бути двоє, причому один із них — обов’язково представник рос. влади.

Ускладнення держ. життя відбилось у розбудові повноцінного органу виконавчої влади — Генеральної військової канцелярії, де зосередилися важелі реалізації як внутр., так і зовн., політики. Водночас ця ж обставина зумовила занепад інституту ген. рад, які виявилися неефективними при вирішенні складних питань держ. життя. У процесі ускладнення структури центр. управління відбулися зміни у складі ген. старшини, де з’явилися нові чини — генеральних підскарбія, хорунжого та бунчужного, а також вибудовувалася певна службова ієрархія, виробилася традиція службового просування, сформувалася до певної міри замкнута старшинська корпорація. У політ. житті дедалі більшу роль почали відігравати старшинські ради. Досить помітною є також тенденція до зміцнення гетьман. влади, яка поволі еволюціонувала в напрямі утвердження спадкової форми правління.

У.к.д. мала власну суд. систему, що включала в себе сотенні суди, полкові суди та Генеральний військовий суд, які замінили собою існуючі в Речі Посполитій гродські суди, земські суди, підкоморські суди і Коронний трибунал. Судочинство здійснювалось на підставі Статутів Великого князівства Литовського, норм магдебурзького права і кодексу нім. походження "Саксон". Важливу роль у судочинстві, особливо нижчих інстанцій, відігравали положення звичаєвого права.

У.к.д. відзначалася специфічною соціальною моделлю, де провідні позиції посіло козацтво українське, точніше козацька старшина, до складу якої переважно ввійшла й правосл. шляхта (за якою формально було збережено особливий соціальний статус за умови служби у Війську Запорозькому); істотно послабився соціальний визиск селянства; значно еластичнішими стали соціальні бар’єри поміж окремими верствами і групами, що уможливлювало соціальну мобільність між ними.

Козацтво, перебравши в межах У.к.д. на себе функції управління д-вою, закріпивши в правових актах, у т. ч. й міждерж. угодах, права і привілеї як провідної сусп. верстви, оформилося в якості окремого повноправного соціального стану. Утім, незважаючи на традиції ведення козац. реєстрів (див. Реєстри козацькі) і компутів упродовж усіх 17—18 ст., виокремитися в замкнутий соціальний стан козацтву все ж не вдалося, отож і надалі існували можливості як входження до його лав представників ін. соціальних станів і груп, так і виходу в силу різних причин із нього. По мірі розвитку козац. державності й ускладнення функцій інститутів влади, а також закріплення земельної власності відбувалося виділення з більш-менш однорідної козац. маси часів визвол. боротьби серед. 17 ст. провідної соціальної верстви — козац. старшини і т. зв. значних козац. товаришів (згодом у середовищі останніх почали розрізняти бунчукових товаришів і значкових товаришів), у руках яких переважно й зосереджувалися всі управлінські функції в У.к.д. і козац. війську. Згодом майнова і соціально-правова нерівність у козац. середовищі була закріплена поділом козацтва на т. зв. виборних козаків та їхніх підпомічників, перші з яких рекрутувались із середовища заможного козацтва, відбували військ. повинність і в повному обсязі користувалися козац. правами і привілеями, а другі, економічно неспроможні до належного виконання військ. служби, допомагали виборним у веденні їхнього госп-ва та спорядженні до військ. походів, втрачаючи водночас у доступі до традиційних козац. прав і привілеїв. Після скасування урядом Катерини II 1764 інституту гетьманства і проведення П.Румянцевим (див. П.Румянцев-Задунайський) у 1760—70-х рр. низки політико-адм. реформ козацтво втратило свій колишній статус, у т. ч. й визначальну функцію іррегулярного війська, і поволі наближалося до статусу державних селян Рос. імперії. Водночас рос. влада надала козац. старшині можливість претендувати на права рос. дворянства і цим самим нівелювала будь-які спроби козацтва відстоювати традиційний козац. устрій.

У госп. житті панівне становище посіли козац. госп-ва, що ґрунтувалися переважно на праці вільнонайманих працівників, питома вага яких, щоправда, з часом зменшувалася на користь повністю залежних посполитих чи різного роду декласованих елементів із козац. середовища (підсусідків, дворян, протекціянтів та ін.).

В адм. плані на час становлення У.к.д. функціонувало 16 полків (9 правобережних і 7 лівобережних), і більшість із них збереглися в наступні десятиріччя. На кінець 17 ст., коли У.к.д. локалізувалася теренами Лівобережжя, під гетьман. булавою перебувало 10 полків (Стародубський полк, Чернігівський полк, Ніжинський полк, Прилуцький полк, Київський полк, Переяславський полк, Гадяцький полк, Лубенський полк, Миргородський полк, Полтавський полк), кількість яких залишилася незмінною до моменту ліквідації Гетьманату. У свою чергу кожен полк поділявся на менші військові й адм. одиниці — сотні, а останні — на курені. Поряд із сотнями в окремих полках існували й волості, що перебували в ранговому (гетьманському) чи монастирському володінні, з поч. 18 ст. окремі волості були передані у приватне володіння. На полковому рівні управління здійснювалося виборними полковниками, яким допомагала полкова старшина — писар, суддя, хорунжий, осавул. Адміністрування в сотнях перебувало в руках сотників, яким допомагала сотенна старшина і курінна старшина — писар, хорунжий, осавул, городові отамани та курінні отамани.