СУЧАСНА ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ

Час нової історії (XV—XX ст.) — це третій. Цей час у цілому відзначається такими важливими рисами:

1. Європейська культура та європейський спосіб життя поширився до Азії, Африки, Америки, Австралії, тобто на весь

світ, і став визначати розвиток світу.

2. Поширення європейської культури було водночас поширенням християнства.

3. Сучасна історія (Нова історія) відповідає найсприятливішій кліматичній фазі — вологій фазі сучасної епохи. Це

сприяло швидкому розвитку господарства.

4. У розвинутих країнах промисловість стала домінувати

над сільським господарством.

5. Кінець Нової історії є часом загальної кризи, очевидно,

світової за масштабом.

Як ми знаємо, у кінці XV ст. Україна була частиною Польщі

та Литви. Протягом першого етапу Нової історії (кінець XV—

середина XVIII ст.) Україна розвивалася як залежна частина

Польсько-Литовської, а потім — Польської держави.

Цей час можна характеризувати як час боротьби двох основних тенденцій: 1 — спроби Польщі перетворити Українуна суто польську землю;

 2 — намагання українського населення створити власну державу. Але цей процес був дуже

складним. Насамперед у кінці XV ст. посилився економічний

розвиток і феодальна експлуатація, включаючи кріпацтво.

Польський національний гніт став сильнішим. Польська держава принесла в Україну римську церкву, яка почала боротися проти Української (Православної) Церкви.

Частина українського населення тікала на південь — на

пониззя Бугу та на пониззя Дніпра. Там, за кордонами Польської держави, вони ставали вільними, так званими козаками.

Козаки організували військові загони для захисту від Польщі

та від кочовиків і за дніпровськими порогами створили свою

державу — Запорізьку Січ (назва утворена від слів «пороги»

та «засікати»). 

Як ми знаємо, у середині XV ст. в України з'явився новий ворог — у Криму виникла татарська держава, а турки

захопили південь та захід узбережжя Чорного моря. Згодом

турецька армія прийшла до Криму. Турецькі й татарські війська

часто нападали на Україну та польські землі. Тому Польща

використовувала козаків у боротьбі проти турецької і татарської експансії.

Українські селяни повставали, українські міщани об'єднувалися для захисту української культури. Внаслідок цього виник український фронт за національне та соціальне визволення.

У кінці XV—середині XVI ст. численні хвилі повстань прокотилися Україною. У 1648 р. чергове повстання переросло у

війну за національне визволення та в антифеодальну революцію. Керівником війни був Богдан Хмельницький, якого було

обрано гетьманом — військовим керівником козаків. Б. Хмельницький та його соратники створили українську державу зі

своєю армією та виграли кілька битв у поляків. Але Україна

була слабкою і шукала союзників. Крим та Росія допомагали

Україні. Б. Хмельницький та частина його друзів віддала перевагу союзові з Росією. Але вони сподівалися, що у цьому союзі

Україна стане автономною державою. Вони думали також, що

така ситуація буде переходом до повної незалежності України.

Росія обіцяла автономні права Україні.

Інша частина українського населення думала інакше. Українська Православна Церква та більша частина козаків не

підтримували союзу з Росією. Вони розуміли, що Україна буде

залежною частиною. І вони мали рацію. У 1657 р. Б. Хмельницький помер. Деякі наступні гетьмани України, включаючи

сина Б. Хмельницького — Юрія, намагалися розірвати союз із

Росією за допомогою Польщі або Туреччини.

Війна за Україну між Росією, Польщею і Туреччиною тривала до 1681 р. Внаслідок цього українські землі Лівобережжя,

Київ та Запоріжжя стали автономною українською державою

у межах Росії. Українські землі на захід від Дніпра лишилися у

складі Польщі.

Численні спроби створити українську назалежну державу

були невдалими. Останній гетьман, хто боровся за визволення України, був Іван Мазепа. У 1708 р. І. Мазепа уклав угоду з

королем Швеції Карлом XII. Але армії Карла та Мазепи були

розбиті. Україну було зруйновано. Спочатку українська автономна держава мала деякі права. Вона мала свою територію,

свою державну систему, свої закони, свого гетьмана як керівника держави, свою армію. Вельми специфічною рисою цієї

держави була відсутність кріпацтва.

Отже, в кінці першого етапу Нового часу Україна була

поділена Польщею та Росією.

Другий етап Нової історії України (з середини XVIII ст.

до 1914р) був часом різних форм російського домінування на Україні. Цей етап почався з посилення російського впливу на Україну. Російські царі постійно намагалися обмежувати

права Української держави. Катерина II остаточно ліквідувала

автономію України. Вона також відновила й кріпацтво.

У кінці ХVIII ст. Росія, Пруссія та Австрія поділили територію Польської держави. Росія одержала всю Східну Україну,

Австрія — Західну Україну та українські землі за Карпатами.

Росія невдовзі захопила Крим. З цього часу основна частина

України розвивалася у напрямку російської політики. І саме Східна

Україна пережила найдраматичніші події української історії.

Російська частина України відрізнялася високим рівнем

промисловості та сільського господарства. Можливо, це був

найрозвинутіший регіон всієї Російської імперії. Найпередовішою територією України у господарстві й торгівлі був її південь.

На всіх українських землях українську національну культуру

переслідувано, українську історію перекручувано. У російській

частині України українська мова, українські книжки, українська церква були заборонені. Незважаючи на несприятливі обставини, українське населення не втратило свою мову і свою

культуру.

Наприкінці XIX ст. увесь світ прийшов до своєї кризової

стадії. Найрозвинутіші країни почали боротися за поділ і навіть

переділ світу. Народилися нові політичні рухи, серед них ліберальні, визвольні, національні, комуністичні. Всі країни, яким

належали українські землі (Росія, Німеччина, Австрія), були

активними учасниками цих подій.

У 1914 р. почалася перша світова війна. Росія воювала проти Німеччини та Австрії. Це означає, що одна частина українців воювала проти іншої частини українців. У 1917 р. у Росії

відбулася Лютнева революція. У Києві виник урядовий орган

українського народу — Центральна Рада. Після Жовтневої революції у Росії Центральна Рада стала державною владою на

Східній Україні. Визначний історик М. Грушевський очолив

Центральну Раду. Українська держава одержала назву Українська Народна Республіка. Столицею держави став Київ. 

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА

 УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА — держ. утворення (самоназва — Військо Запорозьке) на землях Наддніпрянської України, що постало в результаті Визвол. війни серед. 17 ст. (ін. назва — Укр. революція, Нац. революція, Козац. революція, Національно-визвол. війна; див. Національна революція 1648—1676).

Процес творення держ. інституцій нового держ. утворення розпочався вже з літа 1648, коли з ініціативи учасників козац. виступу на Лівобережжі та Правобережжі Наддніпрянської України не лише ліквідувались елементи держ. ладу Речі Посполитої, а й почали створюватися за козац. зразками, раніше апробованими на Запорожжі й на теренах Середнього Подніпров’я, місц. органи влади. Паралельно гетьман. уряд Б.Хмельницького вибудовував централізовану вертикаль влади, за допомогою якої реалізовував функції внутр. суверенітету д-ви, а також створював можливості для проведення зовнішньополіт. акцій. В основних своїх рисах соціо-політ. структура і модель функціонування У.к.д. оформилися на серед. 1650. Тоді ж утвердився своєрідний адм.-тер. устрій нової д-ви — полково-сотенний, що найбільш повно відповідав реалізації головної на той час держ. функції, а саме військово-мобілізаційної (кожний полк як адм. одиниця й округ був базою для формування полку як військ. підрозділу). Неспроможність У.к.д. в умовах несприятливої міжнар. ситуації самостійно відстояти державотворчі здобутки спричинила потрапляння окремих її частин чи загалом цілої д-ви під протекцію іноз. правителів — рос. царя, турец. султана, крим. хана. Втручання ж останніх у політ. процеси, що відбувалися в Україні, призводило до активізації громадян. протистояння, розорення краю та врешті-решт ліквідації козац. державності на частині укр. земель. Найдовше (до 1764) У.к.д. проіснувала під протекцією рос. царів на теренах Лівобережної України (до якої належав також Київ з округою). Політико-правовий статус У.к.д. під царською протекцією визначали положення т. зв. гетьман. статей. Договірні норми укладених гетьманом Б.Хмельницьким Березневих статей 1654 застерігали за У.к.д. права політ. автономії, у наступних угодах (Переяславські статті 1659, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672, Переяславські статті 1674, Коломацькі статті 1687) статус було понижено до адм. автономії, а в Московських статтях 1665 рос. влада вчинила спробу впровадити станову автономію для однієї лише козац. верстви. З початком реформаторської діяльності рос. царя Петра I автономний статус У.к.д. не раз порушувався внаслідок втручання центр. уряду в місц. адміністрування, поширення на її територію рос. законів, тимчасової ліквідації інститутів гетьмана і ген. старшини. Після остаточної ліквідації рос. імп. Катериною II гетьманату інституту в 1760—70-х рр. було реалізовано ряд політико-адм. і соціальних перетворень, за результатами яких припинили існування й ін. елементи У.к.д.

Політ. модель У.к.д. первісно вибудовувалася на засадах воєнної демократії, вкорінених у політ. практиках Запорозької Січі. Усі найважливіші питання сусп. значення виносилися на обговорення заг. військ. або ген. рад, а, відповідно, найважливіші проблеми з життя полку обговорювала полкова рада, сотні — сотенна. Інститут генеральних військових рад (див. також Рада козацька загальна) був генетично пов’язаний із військ. радами, що функціонували на Запороз. Січі й уособлювали собою центр. цінність у структурі воєнної демократії запороз. спільноти — поняття колективної волі. З перенесенням у ході Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. цього інституту в гетьман. Україну він не зазнав суттєвих змін і на перших порах функціонував у формі прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козац. спільноти, на розсуд яких виносилися всі найважливіші питання функціонування У.к.д. — укладення миру й оголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана і ген. старшин, обговорення умов міжнар. договорів тощо. По мірі ускладнення держ. життя інститут ген. рад виявляв вади, зумовлені передовсім проявами охлократичних тенденцій в його діяльності, а також ті, що були пов’язані з неналежною ефективністю при вирішенні важливих нагальних питань, які потребували фахового обговорення відповідним чином підготовлених осіб. З поч. 1650-х рр. гетьман. влада почала відмовлятися від їх скликання, переносячи вирішення нагальних проблем на засідання більш ефективних старшинських рад. У часи гетьманування наступників Б.Хмельницького, особливо тоді, коли існувала необхідність додаткової легітимізації рішень гетьмана і ген. старшин, значення ген. рад посилювалося. Щоправда, нерідко цей інститут використовувався не як інструмент знаходження важливих рішень, а як спосіб їхнього узаконення волею представників усієї козац. спільноти. По мірі стабілізації суспільно-політ. ситуації в козац. Україні та втрати У.к.д. прерогатив зовнішньополіт. репрезентації з останньої чверті 17 ст. за інститутом збереглися функції лише гетьман. обрання та затвердження умов договорів з Рос. д-вою (гетьман. статей).Гетьман У.к.д. зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав заг. військ. (ген.) раду або раду генеральної старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленнях рішень рад, організовував їхнє виконання, очолюючи козац. адміністрацію, за гетьман. підписом виходили найважливіші розпорядження й накази (гетьманські універсали). Гетьман також очолював судочинство Гетьманату, виступав вищою апеляційною інстанцією. Організовував і керував фінансовою справою. Визначав напрями зовн. політики (спільно з генеральною чи старшинською радами). Очолював військ. сили У.к.д. Мав також значний вплив на церк. життя України. Загалом гетьман як верховний правитель очолював усі сусп. стани і групи козац. України, користуючися правом уставодавства, вищої адм. і суд. влади: для козаків — у ролі прямого глави, а для решти станів — як верховний арбітр. Згідно з баченням суті гетьман. влади елітою Гетьманату, артикульованим у положеннях "Пактів та конституцій законів і вольностей Війська Запорозького" 1710, його гол. обов’язки зосереджувалися на гарантуванні суб’єктності Гетьманату, непорушності прав і привілеїв його станів, територіальної цілісності, конфесійної стабільності в країні (у тогочасному розумінні цього поняття — як захист у непорушності прав правосл. церкви). Із входженням У.к.д. під протекцію Рос. д-ви повноваження гетьмана регулювалися нормами гетьман. статей (див. Договірні статті українських гетьманів), що укладалися з представниками рос. уряду під час або невдовзі по обранню на гетьманство. Найширше коло владних повноважень гетьмана було зафіксовано в статтях Б.Хмельницького 1654, які не лише гарантували автономність у реалізації внутр. політики, а й зберігали широкі можливості для проведення зовнішньополіт. заходів (із певними обмеженнями). Надалі по мірі ослаблення військово-політ. потенціалу Гетьманату та розширення владних прерогатив представників рос. царя повноваження звужувалися, насамперед за рахунок обмеження, а згодом загалом вилучення функцій зовнішньополіт. репрезентації, а також перерозподілу частини повноважень у сфері адміністрування, судочинства, управління фінансами і земельними ресурсами, реалізації кадрової політики тощо на користь ген. старшин і представників рос. військ. адміністрації в Україні. Суттєвим обмеженням владних прерогатив гетьмана стало запровадження урядом Петра I в Україні 1709 інституту царських резидентів при гетьман. уряді (див. Резидент царський). Надалі заходи рос. влади, спрямовані на ліквідацію автономії Гетьманату, призводили 1722—27 та 1734—50 до тимчасового скасування інституту гетьманства та заміни його відповідно Малоросійською колегією та Правлінням гетьманського уряду. Маніфестом Катерини II 1764 інститут гетьманства було скасовано остаточно.

Найближчими помічниками гетьмана у вирішенні держ. справ і в управлінні військом були ген. старшини, які одночасно виступали і як вищі військ. чини в укр. козац. війську, і як виборні посади і члени гетьман. уряду У.к.д. Генетично інститут генеральної старшини пов’язаний з виборними військ. чинами, що з 2-ї пол. 16 ст. існували на Запороз. Січі, а згодом були перенесені до реєстрового козац. війська. З утвердженням у ході Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. У.к.д. кількість ген. старшин і коло їхніх функціональних обов’язків, прав і привілеїв суттєво зросли. Інституційно до категорії ген. старшин у серед. 17 ст. належали генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. Іноді уряди ген. судді й ген. писаря посідали не один, а по двоє старшин; а уряд ген. осавула обов’язково посідали кілька осіб. З останньої третини 17 ст. до числа ген. старшин було включено генерального хорунжого і генерального бунчужного. 1728 було узаконено існування посади генерального підскарбія, згадки про існування інституту якого зустрічались і в часи гетьманування Б.Хмельницького та І.Брюховецького, але з цього часу їх мало бути двоє, причому один із них — обов’язково представник рос. влади.

Ускладнення держ. життя відбилось у розбудові повноцінного органу виконавчої влади — Генеральної військової канцелярії, де зосередилися важелі реалізації як внутр., так і зовн., політики. Водночас ця ж обставина зумовила занепад інституту ген. рад, які виявилися неефективними при вирішенні складних питань держ. життя. У процесі ускладнення структури центр. управління відбулися зміни у складі ген. старшини, де з’явилися нові чини — генеральних підскарбія, хорунжого та бунчужного, а також вибудовувалася певна службова ієрархія, виробилася традиція службового просування, сформувалася до певної міри замкнута старшинська корпорація. У політ. житті дедалі більшу роль почали відігравати старшинські ради. Досить помітною є також тенденція до зміцнення гетьман. влади, яка поволі еволюціонувала в напрямі утвердження спадкової форми правління.

У.к.д. мала власну суд. систему, що включала в себе сотенні суди, полкові суди та Генеральний військовий суд, які замінили собою існуючі в Речі Посполитій гродські суди, земські суди, підкоморські суди і Коронний трибунал. Судочинство здійснювалось на підставі Статутів Великого князівства Литовського, норм магдебурзького права і кодексу нім. походження "Саксон". Важливу роль у судочинстві, особливо нижчих інстанцій, відігравали положення звичаєвого права.

У.к.д. відзначалася специфічною соціальною моделлю, де провідні позиції посіло козацтво українське, точніше козацька старшина, до складу якої переважно ввійшла й правосл. шляхта (за якою формально було збережено особливий соціальний статус за умови служби у Війську Запорозькому); істотно послабився соціальний визиск селянства; значно еластичнішими стали соціальні бар’єри поміж окремими верствами і групами, що уможливлювало соціальну мобільність між ними.

Козацтво, перебравши в межах У.к.д. на себе функції управління д-вою, закріпивши в правових актах, у т. ч. й міждерж. угодах, права і привілеї як провідної сусп. верстви, оформилося в якості окремого повноправного соціального стану. Утім, незважаючи на традиції ведення козац. реєстрів (див. Реєстри козацькі) і компутів упродовж усіх 17—18 ст., виокремитися в замкнутий соціальний стан козацтву все ж не вдалося, отож і надалі існували можливості як входження до його лав представників ін. соціальних станів і груп, так і виходу в силу різних причин із нього. По мірі розвитку козац. державності й ускладнення функцій інститутів влади, а також закріплення земельної власності відбувалося виділення з більш-менш однорідної козац. маси часів визвол. боротьби серед. 17 ст. провідної соціальної верстви — козац. старшини і т. зв. значних козац. товаришів (згодом у середовищі останніх почали розрізняти бунчукових товаришів і значкових товаришів), у руках яких переважно й зосереджувалися всі управлінські функції в У.к.д. і козац. війську. Згодом майнова і соціально-правова нерівність у козац. середовищі була закріплена поділом козацтва на т. зв. виборних козаків та їхніх підпомічників, перші з яких рекрутувались із середовища заможного козацтва, відбували військ. повинність і в повному обсязі користувалися козац. правами і привілеями, а другі, економічно неспроможні до належного виконання військ. служби, допомагали виборним у веденні їхнього госп-ва та спорядженні до військ. походів, втрачаючи водночас у доступі до традиційних козац. прав і привілеїв. Після скасування урядом Катерини II 1764 інституту гетьманства і проведення П.Румянцевим (див. П.Румянцев-Задунайський) у 1760—70-х рр. низки політико-адм. реформ козацтво втратило свій колишній статус, у т. ч. й визначальну функцію іррегулярного війська, і поволі наближалося до статусу державних селян Рос. імперії. Водночас рос. влада надала козац. старшині можливість претендувати на права рос. дворянства і цим самим нівелювала будь-які спроби козацтва відстоювати традиційний козац. устрій.

У госп. житті панівне становище посіли козац. госп-ва, що ґрунтувалися переважно на праці вільнонайманих працівників, питома вага яких, щоправда, з часом зменшувалася на користь повністю залежних посполитих чи різного роду декласованих елементів із козац. середовища (підсусідків, дворян, протекціянтів та ін.).

В адм. плані на час становлення У.к.д. функціонувало 16 полків (9 правобережних і 7 лівобережних), і більшість із них збереглися в наступні десятиріччя. На кінець 17 ст., коли У.к.д. локалізувалася теренами Лівобережжя, під гетьман. булавою перебувало 10 полків (Стародубський полк, Чернігівський полк, Ніжинський полк, Прилуцький полк, Київський полк, Переяславський полк, Гадяцький полк, Лубенський полк, Миргородський полк, Полтавський полк), кількість яких залишилася незмінною до моменту ліквідації Гетьманату. У свою чергу кожен полк поділявся на менші військові й адм. одиниці — сотні, а останні — на курені. Поряд із сотнями в окремих полках існували й волості, що перебували в ранговому (гетьманському) чи монастирському володінні, з поч. 18 ст. окремі волості були передані у приватне володіння. На полковому рівні управління здійснювалося виборними полковниками, яким допомагала полкова старшина — писар, суддя, хорунжий, осавул. Адміністрування в сотнях перебувало в руках сотників, яким допомагала сотенна старшина і курінна старшина — писар, хорунжий, осавул, городові отамани та курінні отамани.

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство – це держава, яка була утворена шляхом злиття Галицької та Волинської земель.  Ще до об’єднання вони обидві входили до складу Київської Русі.

У 980-990 роках Володимир, князь Київський, відвоював Галичину у поляків, яку приєднав до своїх володінь, а згодом передав її своїм наступникам. Центр цього князівства перемістився з Перемишля до міста Галич. Столицею Волині на той час було місто Володимир. Так склалося, що київський князь завжди мав значний політичний вплив на Волинське князівство через їх близьке розташування. З іншого боку в Галичина була більш самостійною через її віддаленість від Києва.

У 1199 році Роман Мстиславич, з династії Рюриковичів, за підтримки галицьких бояр створив нову державу на політичній карті Східної Європи, яка мала назву Галицько-Волинське князівство. Її столицею стало місто Галич. В XI столітті Київська Русь, яка колись була сильною єдиною державою, розділилась на невеличкі князівства, що постійно між собою ворогували. Незважаючи на це, Галицька і Волинська землі завжди підтримували тісний економічний та культурний зв’язки, що стало передумовою їх об’єднання. Ще одним важливим фактором, який виступав на користь їх злиття, була необхідність захищатись від нападів Угорщини, Польщі і монголо-татарської навали.

Чимало факторів сприяли активному економічному та культурному процвітанню держави, серед них:

• - Вигідне розташування, м’який клімат та наявність плодючих ґрунтів давала змогу розвивати аграрний сектор;
• - Різноманіття ландшафтів було важливим фактором при обороні князівства;
• - Виготовлення різних художніх виробів з металу, кісток та каменю; а також товарів побутового вжитку;
• - Наявність сольових родовищ та важливих торгівельних шляхів. Солеваріння було однією з найважливіших галузей економіки. Виварену, сформовану у топки, сіль розвозили річковими та сухопутними шляхами далеко за межі князівства.

У 1237-1238 роках Данило Галицький, заручившись підтримкою широких мас населення, купців, ремісників та бояр, що розраховували саме на покровительство князів, а не угорських феодалів, остаточно укріпився у місті Галич. Правління Волинню він віддає своєму братові, Василькові, хоча вони спільно розв’язують усі важливі питання. Новою столицею князівства Данило обирає місто Холм. Зважаючи на факт, що територія держави була однією з найбільших у Європі, Папа Римський Інокентій IV, який хотів почати антитатарський хрестовий похід, запропонував князеві долучитись до цього дійства. Погодившись, Данило Галицький був коронований у місті Дорогочин, що нині знаходиться у Польщі, і став першим монархом в історії України.

Символами його влади були королівські клейноди: корона та скіпетр; а також Герб Данила Галицького, на якому було зображено золотого лева на блакитному фоні. За правління короля Русі було збудовано нові міста-замки, фортеці, церкви та монастирі, а також відновлено міста, зруйновані монголо-татарським ігом. Загалом час правління Данила Галицького – це період найвищого економічного та культурного розквіту князівства.

Після його смерті Галицько-Волинська держава починає занепадати. Спочатку син Данила, Шварно, об’єднує Галичину з Литвою. Згодом два князівства знову опиняються в руках одного правителя – Юрія I Львовича, який, так само як і його дідусь, прийняв королівський титул. Постійна боротьба з сусідніми державами та невпинні міжусобні сутички бояр значно послабили сили князівства. Після смерті Юрія II, останнього правителя Галицько-Волинського князівства, частини держави, яка колись процвітала, знаходились під владою Польщі, Угорщини та Молдови.

Незважаючи на всі фактори, що сприяли розвитку і процвітанню цих земель, постійні напади сусідніх держав та внутрішні чвари боярських верхівок значно похитнули могутність Галицько-Волинського князівства. А основною причиною занепаду держави стала відсутність централізованої форми правління.