СУЧАСНА ІСТОРІЯ

УКРАЇНИ

Час нової історії (XV—XX ст.) — це третій. Цей час у цілому відзначається такими важливими рисами:

1. Європейська культура та європейський спосіб життя поширився до Азії, Африки, Америки, Австралії, тобто на весь

світ, і став визначати розвиток світу.

2. Поширення європейської культури було водночас поширенням християнства.

3. Сучасна історія (Нова історія) відповідає найсприятливішій кліматичній фазі — вологій фазі сучасної епохи. Це

сприяло швидкому розвитку господарства.

4. У розвинутих країнах промисловість стала домінувати

над сільським господарством.

5. Кінець Нової історії є часом загальної кризи, очевидно,

світової за масштабом.

Як ми знаємо, у кінці XV ст. Україна була частиною Польщі

та Литви. Протягом першого етапу Нової історії (кінець XV—

середина XVIII ст.) Україна розвивалася як залежна частина

Польсько-Литовської, а потім — Польської держави.

Цей час можна характеризувати як час боротьби двох основних тенденцій: 1 — спроби Польщі перетворити Українуна суто польську землю;

 2 — намагання українського населення створити власну державу. Але цей процес був дуже

складним. Насамперед у кінці XV ст. посилився економічний

розвиток і феодальна експлуатація, включаючи кріпацтво.

Польський національний гніт став сильнішим. Польська держава принесла в Україну римську церкву, яка почала боротися проти Української (Православної) Церкви.

Частина українського населення тікала на південь — на

пониззя Бугу та на пониззя Дніпра. Там, за кордонами Польської держави, вони ставали вільними, так званими козаками.

Козаки організували військові загони для захисту від Польщі

та від кочовиків і за дніпровськими порогами створили свою

державу — Запорізьку Січ (назва утворена від слів «пороги»

та «засікати»). 

Як ми знаємо, у середині XV ст. в України з'явився новий ворог — у Криму виникла татарська держава, а турки

захопили південь та захід узбережжя Чорного моря. Згодом

турецька армія прийшла до Криму. Турецькі й татарські війська

часто нападали на Україну та польські землі. Тому Польща

використовувала козаків у боротьбі проти турецької і татарської експансії.

Українські селяни повставали, українські міщани об'єднувалися для захисту української культури. Внаслідок цього виник український фронт за національне та соціальне визволення.

У кінці XV—середині XVI ст. численні хвилі повстань прокотилися Україною. У 1648 р. чергове повстання переросло у

війну за національне визволення та в антифеодальну революцію. Керівником війни був Богдан Хмельницький, якого було

обрано гетьманом — військовим керівником козаків. Б. Хмельницький та його соратники створили українську державу зі

своєю армією та виграли кілька битв у поляків. Але Україна

була слабкою і шукала союзників. Крим та Росія допомагали

Україні. Б. Хмельницький та частина його друзів віддала перевагу союзові з Росією. Але вони сподівалися, що у цьому союзі

Україна стане автономною державою. Вони думали також, що

така ситуація буде переходом до повної незалежності України.

Росія обіцяла автономні права Україні.

Інша частина українського населення думала інакше. Українська Православна Церква та більша частина козаків не

підтримували союзу з Росією. Вони розуміли, що Україна буде

залежною частиною. І вони мали рацію. У 1657 р. Б. Хмельницький помер. Деякі наступні гетьмани України, включаючи

сина Б. Хмельницького — Юрія, намагалися розірвати союз із

Росією за допомогою Польщі або Туреччини.

Війна за Україну між Росією, Польщею і Туреччиною тривала до 1681 р. Внаслідок цього українські землі Лівобережжя,

Київ та Запоріжжя стали автономною українською державою

у межах Росії. Українські землі на захід від Дніпра лишилися у

складі Польщі.

Численні спроби створити українську назалежну державу

були невдалими. Останній гетьман, хто боровся за визволення України, був Іван Мазепа. У 1708 р. І. Мазепа уклав угоду з

королем Швеції Карлом XII. Але армії Карла та Мазепи були

розбиті. Україну було зруйновано. Спочатку українська автономна держава мала деякі права. Вона мала свою територію,

свою державну систему, свої закони, свого гетьмана як керівника держави, свою армію. Вельми специфічною рисою цієї

держави була відсутність кріпацтва.

Отже, в кінці першого етапу Нового часу Україна була

поділена Польщею та Росією.

Другий етап Нової історії України (з середини XVIII ст.

до 1914р) був часом різних форм російського домінування на Україні. Цей етап почався з посилення російського впливу на Україну. Російські царі постійно намагалися обмежувати

права Української держави. Катерина II остаточно ліквідувала

автономію України. Вона також відновила й кріпацтво.

У кінці ХVIII ст. Росія, Пруссія та Австрія поділили територію Польської держави. Росія одержала всю Східну Україну,

Австрія — Західну Україну та українські землі за Карпатами.

Росія невдовзі захопила Крим. З цього часу основна частина

України розвивалася у напрямку російської політики. І саме Східна

Україна пережила найдраматичніші події української історії.

Російська частина України відрізнялася високим рівнем

промисловості та сільського господарства. Можливо, це був

найрозвинутіший регіон всієї Російської імперії. Найпередовішою територією України у господарстві й торгівлі був її південь.

На всіх українських землях українську національну культуру

переслідувано, українську історію перекручувано. У російській

частині України українська мова, українські книжки, українська церква були заборонені. Незважаючи на несприятливі обставини, українське населення не втратило свою мову і свою

культуру.

Наприкінці XIX ст. увесь світ прийшов до своєї кризової

стадії. Найрозвинутіші країни почали боротися за поділ і навіть

переділ світу. Народилися нові політичні рухи, серед них ліберальні, визвольні, національні, комуністичні. Всі країни, яким

належали українські землі (Росія, Німеччина, Австрія), були

активними учасниками цих подій.

У 1914 р. почалася перша світова війна. Росія воювала проти Німеччини та Австрії. Це означає, що одна частина українців воювала проти іншої частини українців. У 1917 р. у Росії

відбулася Лютнева революція. У Києві виник урядовий орган

українського народу — Центральна Рада. Після Жовтневої революції у Росії Центральна Рада стала державною владою на

Східній Україні. Визначний історик М. Грушевський очолив

Центральну Раду. Українська держава одержала назву Українська Народна Республіка. Столицею держави став Київ. 

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА

 УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА — держ. утворення (самоназва — Військо Запорозьке) на землях Наддніпрянської України, що постало в результаті Визвол. війни серед. 17 ст. (ін. назва — Укр. революція, Нац. революція, Козац. революція, Національно-визвол. війна; див. Національна революція 1648—1676).

Процес творення держ. інституцій нового держ. утворення розпочався вже з літа 1648, коли з ініціативи учасників козац. виступу на Лівобережжі та Правобережжі Наддніпрянської України не лише ліквідувались елементи держ. ладу Речі Посполитої, а й почали створюватися за козац. зразками, раніше апробованими на Запорожжі й на теренах Середнього Подніпров’я, місц. органи влади. Паралельно гетьман. уряд Б.Хмельницького вибудовував централізовану вертикаль влади, за допомогою якої реалізовував функції внутр. суверенітету д-ви, а також створював можливості для проведення зовнішньополіт. акцій. В основних своїх рисах соціо-політ. структура і модель функціонування У.к.д. оформилися на серед. 1650. Тоді ж утвердився своєрідний адм.-тер. устрій нової д-ви — полково-сотенний, що найбільш повно відповідав реалізації головної на той час держ. функції, а саме військово-мобілізаційної (кожний полк як адм. одиниця й округ був базою для формування полку як військ. підрозділу). Неспроможність У.к.д. в умовах несприятливої міжнар. ситуації самостійно відстояти державотворчі здобутки спричинила потрапляння окремих її частин чи загалом цілої д-ви під протекцію іноз. правителів — рос. царя, турец. султана, крим. хана. Втручання ж останніх у політ. процеси, що відбувалися в Україні, призводило до активізації громадян. протистояння, розорення краю та врешті-решт ліквідації козац. державності на частині укр. земель. Найдовше (до 1764) У.к.д. проіснувала під протекцією рос. царів на теренах Лівобережної України (до якої належав також Київ з округою). Політико-правовий статус У.к.д. під царською протекцією визначали положення т. зв. гетьман. статей. Договірні норми укладених гетьманом Б.Хмельницьким Березневих статей 1654 застерігали за У.к.д. права політ. автономії, у наступних угодах (Переяславські статті 1659, Глухівські статті 1669, Конотопські статті 1672, Переяславські статті 1674, Коломацькі статті 1687) статус було понижено до адм. автономії, а в Московських статтях 1665 рос. влада вчинила спробу впровадити станову автономію для однієї лише козац. верстви. З початком реформаторської діяльності рос. царя Петра I автономний статус У.к.д. не раз порушувався внаслідок втручання центр. уряду в місц. адміністрування, поширення на її територію рос. законів, тимчасової ліквідації інститутів гетьмана і ген. старшини. Після остаточної ліквідації рос. імп. Катериною II гетьманату інституту в 1760—70-х рр. було реалізовано ряд політико-адм. і соціальних перетворень, за результатами яких припинили існування й ін. елементи У.к.д.

Політ. модель У.к.д. первісно вибудовувалася на засадах воєнної демократії, вкорінених у політ. практиках Запорозької Січі. Усі найважливіші питання сусп. значення виносилися на обговорення заг. військ. або ген. рад, а, відповідно, найважливіші проблеми з життя полку обговорювала полкова рада, сотні — сотенна. Інститут генеральних військових рад (див. також Рада козацька загальна) був генетично пов’язаний із військ. радами, що функціонували на Запороз. Січі й уособлювали собою центр. цінність у структурі воєнної демократії запороз. спільноти — поняття колективної волі. З перенесенням у ході Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. цього інституту в гетьман. Україну він не зазнав суттєвих змін і на перших порах функціонував у формі прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козац. спільноти, на розсуд яких виносилися всі найважливіші питання функціонування У.к.д. — укладення миру й оголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана і ген. старшин, обговорення умов міжнар. договорів тощо. По мірі ускладнення держ. життя інститут ген. рад виявляв вади, зумовлені передовсім проявами охлократичних тенденцій в його діяльності, а також ті, що були пов’язані з неналежною ефективністю при вирішенні важливих нагальних питань, які потребували фахового обговорення відповідним чином підготовлених осіб. З поч. 1650-х рр. гетьман. влада почала відмовлятися від їх скликання, переносячи вирішення нагальних проблем на засідання більш ефективних старшинських рад. У часи гетьманування наступників Б.Хмельницького, особливо тоді, коли існувала необхідність додаткової легітимізації рішень гетьмана і ген. старшин, значення ген. рад посилювалося. Щоправда, нерідко цей інститут використовувався не як інструмент знаходження важливих рішень, а як спосіб їхнього узаконення волею представників усієї козац. спільноти. По мірі стабілізації суспільно-політ. ситуації в козац. Україні та втрати У.к.д. прерогатив зовнішньополіт. репрезентації з останньої чверті 17 ст. за інститутом збереглися функції лише гетьман. обрання та затвердження умов договорів з Рос. д-вою (гетьман. статей).Гетьман У.к.д. зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав заг. військ. (ген.) раду або раду генеральної старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленнях рішень рад, організовував їхнє виконання, очолюючи козац. адміністрацію, за гетьман. підписом виходили найважливіші розпорядження й накази (гетьманські універсали). Гетьман також очолював судочинство Гетьманату, виступав вищою апеляційною інстанцією. Організовував і керував фінансовою справою. Визначав напрями зовн. політики (спільно з генеральною чи старшинською радами). Очолював військ. сили У.к.д. Мав також значний вплив на церк. життя України. Загалом гетьман як верховний правитель очолював усі сусп. стани і групи козац. України, користуючися правом уставодавства, вищої адм. і суд. влади: для козаків — у ролі прямого глави, а для решти станів — як верховний арбітр. Згідно з баченням суті гетьман. влади елітою Гетьманату, артикульованим у положеннях "Пактів та конституцій законів і вольностей Війська Запорозького" 1710, його гол. обов’язки зосереджувалися на гарантуванні суб’єктності Гетьманату, непорушності прав і привілеїв його станів, територіальної цілісності, конфесійної стабільності в країні (у тогочасному розумінні цього поняття — як захист у непорушності прав правосл. церкви). Із входженням У.к.д. під протекцію Рос. д-ви повноваження гетьмана регулювалися нормами гетьман. статей (див. Договірні статті українських гетьманів), що укладалися з представниками рос. уряду під час або невдовзі по обранню на гетьманство. Найширше коло владних повноважень гетьмана було зафіксовано в статтях Б.Хмельницького 1654, які не лише гарантували автономність у реалізації внутр. політики, а й зберігали широкі можливості для проведення зовнішньополіт. заходів (із певними обмеженнями). Надалі по мірі ослаблення військово-політ. потенціалу Гетьманату та розширення владних прерогатив представників рос. царя повноваження звужувалися, насамперед за рахунок обмеження, а згодом загалом вилучення функцій зовнішньополіт. репрезентації, а також перерозподілу частини повноважень у сфері адміністрування, судочинства, управління фінансами і земельними ресурсами, реалізації кадрової політики тощо на користь ген. старшин і представників рос. військ. адміністрації в Україні. Суттєвим обмеженням владних прерогатив гетьмана стало запровадження урядом Петра I в Україні 1709 інституту царських резидентів при гетьман. уряді (див. Резидент царський). Надалі заходи рос. влади, спрямовані на ліквідацію автономії Гетьманату, призводили 1722—27 та 1734—50 до тимчасового скасування інституту гетьманства та заміни його відповідно Малоросійською колегією та Правлінням гетьманського уряду. Маніфестом Катерини II 1764 інститут гетьманства було скасовано остаточно.

Найближчими помічниками гетьмана у вирішенні держ. справ і в управлінні військом були ген. старшини, які одночасно виступали і як вищі військ. чини в укр. козац. війську, і як виборні посади і члени гетьман. уряду У.к.д. Генетично інститут генеральної старшини пов’язаний з виборними військ. чинами, що з 2-ї пол. 16 ст. існували на Запороз. Січі, а згодом були перенесені до реєстрового козац. війська. З утвердженням у ході Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. У.к.д. кількість ген. старшин і коло їхніх функціональних обов’язків, прав і привілеїв суттєво зросли. Інституційно до категорії ген. старшин у серед. 17 ст. належали генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. Іноді уряди ген. судді й ген. писаря посідали не один, а по двоє старшин; а уряд ген. осавула обов’язково посідали кілька осіб. З останньої третини 17 ст. до числа ген. старшин було включено генерального хорунжого і генерального бунчужного. 1728 було узаконено існування посади генерального підскарбія, згадки про існування інституту якого зустрічались і в часи гетьманування Б.Хмельницького та І.Брюховецького, але з цього часу їх мало бути двоє, причому один із них — обов’язково представник рос. влади.

Ускладнення держ. життя відбилось у розбудові повноцінного органу виконавчої влади — Генеральної військової канцелярії, де зосередилися важелі реалізації як внутр., так і зовн., політики. Водночас ця ж обставина зумовила занепад інституту ген. рад, які виявилися неефективними при вирішенні складних питань держ. життя. У процесі ускладнення структури центр. управління відбулися зміни у складі ген. старшини, де з’явилися нові чини — генеральних підскарбія, хорунжого та бунчужного, а також вибудовувалася певна службова ієрархія, виробилася традиція службового просування, сформувалася до певної міри замкнута старшинська корпорація. У політ. житті дедалі більшу роль почали відігравати старшинські ради. Досить помітною є також тенденція до зміцнення гетьман. влади, яка поволі еволюціонувала в напрямі утвердження спадкової форми правління.

У.к.д. мала власну суд. систему, що включала в себе сотенні суди, полкові суди та Генеральний військовий суд, які замінили собою існуючі в Речі Посполитій гродські суди, земські суди, підкоморські суди і Коронний трибунал. Судочинство здійснювалось на підставі Статутів Великого князівства Литовського, норм магдебурзького права і кодексу нім. походження "Саксон". Важливу роль у судочинстві, особливо нижчих інстанцій, відігравали положення звичаєвого права.

У.к.д. відзначалася специфічною соціальною моделлю, де провідні позиції посіло козацтво українське, точніше козацька старшина, до складу якої переважно ввійшла й правосл. шляхта (за якою формально було збережено особливий соціальний статус за умови служби у Війську Запорозькому); істотно послабився соціальний визиск селянства; значно еластичнішими стали соціальні бар’єри поміж окремими верствами і групами, що уможливлювало соціальну мобільність між ними.

Козацтво, перебравши в межах У.к.д. на себе функції управління д-вою, закріпивши в правових актах, у т. ч. й міждерж. угодах, права і привілеї як провідної сусп. верстви, оформилося в якості окремого повноправного соціального стану. Утім, незважаючи на традиції ведення козац. реєстрів (див. Реєстри козацькі) і компутів упродовж усіх 17—18 ст., виокремитися в замкнутий соціальний стан козацтву все ж не вдалося, отож і надалі існували можливості як входження до його лав представників ін. соціальних станів і груп, так і виходу в силу різних причин із нього. По мірі розвитку козац. державності й ускладнення функцій інститутів влади, а також закріплення земельної власності відбувалося виділення з більш-менш однорідної козац. маси часів визвол. боротьби серед. 17 ст. провідної соціальної верстви — козац. старшини і т. зв. значних козац. товаришів (згодом у середовищі останніх почали розрізняти бунчукових товаришів і значкових товаришів), у руках яких переважно й зосереджувалися всі управлінські функції в У.к.д. і козац. війську. Згодом майнова і соціально-правова нерівність у козац. середовищі була закріплена поділом козацтва на т. зв. виборних козаків та їхніх підпомічників, перші з яких рекрутувались із середовища заможного козацтва, відбували військ. повинність і в повному обсязі користувалися козац. правами і привілеями, а другі, економічно неспроможні до належного виконання військ. служби, допомагали виборним у веденні їхнього госп-ва та спорядженні до військ. походів, втрачаючи водночас у доступі до традиційних козац. прав і привілеїв. Після скасування урядом Катерини II 1764 інституту гетьманства і проведення П.Румянцевим (див. П.Румянцев-Задунайський) у 1760—70-х рр. низки політико-адм. реформ козацтво втратило свій колишній статус, у т. ч. й визначальну функцію іррегулярного війська, і поволі наближалося до статусу державних селян Рос. імперії. Водночас рос. влада надала козац. старшині можливість претендувати на права рос. дворянства і цим самим нівелювала будь-які спроби козацтва відстоювати традиційний козац. устрій.

У госп. житті панівне становище посіли козац. госп-ва, що ґрунтувалися переважно на праці вільнонайманих працівників, питома вага яких, щоправда, з часом зменшувалася на користь повністю залежних посполитих чи різного роду декласованих елементів із козац. середовища (підсусідків, дворян, протекціянтів та ін.).

В адм. плані на час становлення У.к.д. функціонувало 16 полків (9 правобережних і 7 лівобережних), і більшість із них збереглися в наступні десятиріччя. На кінець 17 ст., коли У.к.д. локалізувалася теренами Лівобережжя, під гетьман. булавою перебувало 10 полків (Стародубський полк, Чернігівський полк, Ніжинський полк, Прилуцький полк, Київський полк, Переяславський полк, Гадяцький полк, Лубенський полк, Миргородський полк, Полтавський полк), кількість яких залишилася незмінною до моменту ліквідації Гетьманату. У свою чергу кожен полк поділявся на менші військові й адм. одиниці — сотні, а останні — на курені. Поряд із сотнями в окремих полках існували й волості, що перебували в ранговому (гетьманському) чи монастирському володінні, з поч. 18 ст. окремі волості були передані у приватне володіння. На полковому рівні управління здійснювалося виборними полковниками, яким допомагала полкова старшина — писар, суддя, хорунжий, осавул. Адміністрування в сотнях перебувало в руках сотників, яким допомагала сотенна старшина і курінна старшина — писар, хорунжий, осавул, городові отамани та курінні отамани.

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство

Галицько-Волинське князівство – це держава, яка була утворена шляхом злиття Галицької та Волинської земель.  Ще до об’єднання вони обидві входили до складу Київської Русі.

У 980-990 роках Володимир, князь Київський, відвоював Галичину у поляків, яку приєднав до своїх володінь, а згодом передав її своїм наступникам. Центр цього князівства перемістився з Перемишля до міста Галич. Столицею Волині на той час було місто Володимир. Так склалося, що київський князь завжди мав значний політичний вплив на Волинське князівство через їх близьке розташування. З іншого боку в Галичина була більш самостійною через її віддаленість від Києва.

У 1199 році Роман Мстиславич, з династії Рюриковичів, за підтримки галицьких бояр створив нову державу на політичній карті Східної Європи, яка мала назву Галицько-Волинське князівство. Її столицею стало місто Галич. В XI столітті Київська Русь, яка колись була сильною єдиною державою, розділилась на невеличкі князівства, що постійно між собою ворогували. Незважаючи на це, Галицька і Волинська землі завжди підтримували тісний економічний та культурний зв’язки, що стало передумовою їх об’єднання. Ще одним важливим фактором, який виступав на користь їх злиття, була необхідність захищатись від нападів Угорщини, Польщі і монголо-татарської навали.

Чимало факторів сприяли активному економічному та культурному процвітанню держави, серед них:

• - Вигідне розташування, м’який клімат та наявність плодючих ґрунтів давала змогу розвивати аграрний сектор;
• - Різноманіття ландшафтів було важливим фактором при обороні князівства;
• - Виготовлення різних художніх виробів з металу, кісток та каменю; а також товарів побутового вжитку;
• - Наявність сольових родовищ та важливих торгівельних шляхів. Солеваріння було однією з найважливіших галузей економіки. Виварену, сформовану у топки, сіль розвозили річковими та сухопутними шляхами далеко за межі князівства.

У 1237-1238 роках Данило Галицький, заручившись підтримкою широких мас населення, купців, ремісників та бояр, що розраховували саме на покровительство князів, а не угорських феодалів, остаточно укріпився у місті Галич. Правління Волинню він віддає своєму братові, Василькові, хоча вони спільно розв’язують усі важливі питання. Новою столицею князівства Данило обирає місто Холм. Зважаючи на факт, що територія держави була однією з найбільших у Європі, Папа Римський Інокентій IV, який хотів почати антитатарський хрестовий похід, запропонував князеві долучитись до цього дійства. Погодившись, Данило Галицький був коронований у місті Дорогочин, що нині знаходиться у Польщі, і став першим монархом в історії України.

Символами його влади були королівські клейноди: корона та скіпетр; а також Герб Данила Галицького, на якому було зображено золотого лева на блакитному фоні. За правління короля Русі було збудовано нові міста-замки, фортеці, церкви та монастирі, а також відновлено міста, зруйновані монголо-татарським ігом. Загалом час правління Данила Галицького – це період найвищого економічного та культурного розквіту князівства.

Після його смерті Галицько-Волинська держава починає занепадати. Спочатку син Данила, Шварно, об’єднує Галичину з Литвою. Згодом два князівства знову опиняються в руках одного правителя – Юрія I Львовича, який, так само як і його дідусь, прийняв королівський титул. Постійна боротьба з сусідніми державами та невпинні міжусобні сутички бояр значно послабили сили князівства. Після смерті Юрія II, останнього правителя Галицько-Волинського князівства, частини держави, яка колись процвітала, знаходились під владою Польщі, Угорщини та Молдови.

Незважаючи на всі фактори, що сприяли розвитку і процвітанню цих земель, постійні напади сусідніх держав та внутрішні чвари боярських верхівок значно похитнули могутність Галицько-Волинського князівства. А основною причиною занепаду держави стала відсутність централізованої форми правління.

 

Історичне значення Київської Русі.

Народ Київської Русі створив багату, самобутню і на той час високу матеріальну й духовну культуру, що розвинулась на основі попередніх здобутків східних слов'ян

Позитивний вплив на культура Київської Русі справили також культурні зв'язки південно-східних слов'ян з південними і західними слов'янами, народами Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії. Культура Русі зайняла визначне місце у розвитку світової культури епохи середньовіччя.

Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи — договори київських князів з імператорами ' Візантії другої половини IX і першої половини X ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані ученими.» Після введення християнства на Русі з давньоруської і церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале слов'янське письмо — кирилиця, створене болгарським просвітителем Кирилом у IX ст. Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї, цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах. Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава, Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально обробленій телячій чи овечій шкірі — пергаменті, на бересті, дошках. Паперу ще не було.

Мал.1 "Повість временніх літ"

Руські вчені створювали перші історичні праці — літописи, куди заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є літопис «Повість временних літ»(Мал.1), автором початкового (ще XI ст.) зводу якого вважають ченця Печерського монастиря (Київ) Никона. У літопису розповідається «звідки пішла Руська земля», викладається її давня історія. Літописання існувало і в інших містах Київської Русі.

У Київській Русі з'явилася й художня література переважно церковного змісту. І Найбільш визначні твори — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларідна, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Ізборники» Святослава Ярославича.

Школа, освіта і наукові знання. При монастирях і церквах відкривалися школи, бібліотеки і навіть архіви для документів. Ярослав Мудрий заснував - бібліотеку і архів при Софійському соборі в Києві. Там же створено і школу для «книжного навчання”.

При Андріївському монастирі в Києві була школа для дівчат.

У Київській Русі поширювалися твори античних авторів Сократа, Платона, Арістотеля, Геродота, Софокла та інших учених і письменників. З перекладів їхніх книг черпалися наукові знання. Накопичені знання з різних галузей наук використовувалися на практиці в ремеслі, будівництві, торгівлі, лікуванні людей і тварин. Відомим лікарем у Києві став Агапіт («лєчець»), який умів робити хірургічні операції.

А онука Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна склала медичний трактат «Мазі У творах давньоруських учених (Іларіона, Володимира Мономаха, Кирика, Никона та ін.) розвивалась суспільна думка; у них звучали мотиви патріотизму, єдності Руської землі, захисту від ворогів.

Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських народностей, відстояла свої землі від ворожих вторгнень кочівників, а також зазіхань імператорів Візантії. \3авдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які здавна проживали на її території або по сусідству.

Мал 2. Донька Ярослава Мудрого -
Королева Анна Ярославівна

 
Велике і міжнародне значення Київської Русі. За свідченням сучасника-літописця, Київська Русь була відома «в усіх кінцях землі». Вона впливала на політичні події і міжнародні відносини в Європі і Азії, на Близькому Сході. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Зокрема, дочка Ярослава Мудрого Анна (Мал 2.)стала дружиною французького короля Генріха І. Після смерті короля вона правила Францією до повноліття свого сина Філіппа. (Про діяльність цих королів йдеться в підручнику з історії середньовіччя).

Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Pyci Центром міжнародної торгівлі залишався Київ. Руські купці торгували в багатьох країнах світу. Іноземні купці торгували в руських містах.

Разом з тим Київська Русь не стала єдиною і монолітною державою. Це була клаптикова країна без точно визначених кордонів, утворена з численних слов'янських і неслов'янських племен, неміцна і недостатньо централізована, складена з кількох територій і політичних центрів-суперників (Київ, Галич, Чернігів, Новгород). Київ найзначніший вплив справляв на прилеглу до нього територію в басейні Дніпра: там проживали споріднені слов'янські племена, які стали основою формування української народності. Усе це наштовхує на справедливу думку, що Російська імперія пізніших часів не могла претендувати на роль спадкоємниці Київської Русі і домагатися переходу України і Білорусі «під високу царську руку».

Загалом в історичний період Київської Русі на Подніпров'ї, в Галичині й на Волині, в Причорномор'ї та Приазов'ї закладалися традиції незалежної державності на території України (Мал.3 ). Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного, етнічного й культурного розвитку. І На думку Михайла Грушевського, «Київська Русь е першою формою української державності». Племена, які населяли територію України, виступили творцями східнослов'янської держави Київської Русі. А це засвідчувало їх високу цивілізацію, провіщало давнім українцям вільне й незалежне існування.

Мал.3 Узагальнене зображення Київської Русі

Сучасні глобальні ланцюги доданої вартості.

 Сучасні глобальні ланцюги доданої вартості.

У глобальних ланцюгах доданої вартості можуть бути задіяні компанії (підприємства) кількох країн, розміщених на різних континентах. Тому країни мають різну міжнародну спеціалізацію. Кінцеві споживачі товарів чи виробів ще більше розпорошені по світу.

Основні центри фінансування та контролю глобального ланцюга доданої вартості

Виробництво продукції кольорових металів (зокрема алюмінію, міді) має кілька виразних стадій. (Пригадайте їх з курсу географії 9 класу.) Наведемо приклад глобального ланцюга доданої вартості за участі України: Гвінея видобуває лише боксити, Україна переробляє їх на оксид алюмінію, Росія виробляє з нього товарний алюміній, який переважно збувають машинобудівним компаніям США. Весь ланцюг від видобування до збуту кінцевої продукції є глобальним, і відповідні підприємства входять до складу єдиної ТНК «Русал», яка контролює 40 % світового ринку первинного алюмінію. Подібна ситуація і з виробничим ланцюгом у мідній промисловості, де одна група країн спеціалізується на видобуванні сировини з вмістом міді (наприклад, Чилі), друга — на її первинній переробці (наприклад, ДР Конго), а третя — на рафінуванні металевої міді (наприклад, Німеччина). Значною мірою це зумовлено наявними можливостями залучення місцевих ресурсів і спеціально підготовлених трудових кадрів, а також державною політикою із залучення ТНК до створення необхідних виробничих потужностей (наприклад, «Ріо-Тінто»).

Особливістю ринку чорних металів є тісний зв'язок між розміщенням виробничих потужностей з виплавки первинного чавуну та сталі й прокатом масових видів сталевої продукції. Головні потужності контролює ТНК «МітталСтілл», яка створила глобальні ланцюги доданої вартості. Наприклад, на її металургійний завод у м. Дюнкерк (Франція) залізну руду завозять з Бразилії, кам'яне вугілля — з Польщі та Південної Африки, а готовий прокат постачають на машинобудівні підприємства Франції та інших країн-членів ЄС.

 Логотип «МітталСтілл»

Процес переробки руд чорних і кольорових металів та випуску кінцевої продукції прокату не має обмежень щодо розміщення виробничих потужностей, тому у світі існують як великі металургійні комплекси, так і малі заводи, сировиною для яких переважно є брухт відповідних металів. Великі підприємства переважно орієнтовані на експорт, а малі — на забезпечення внутрішніх потреб. Більшість міжнародних поставок становлять великі партії масових виробів із чорних металів та сталі, що відбуваються в рамках виробничої кооперації з машинобудівними заводами на довготривалій основі.

Лише найбільші світові виробники чавуну і сталі (мал. 95) мають власні глобальні ланцюги від сировини до випуску готового прокату. Тому головними чинниками розміщення підприємств чорної металургії є поєднання ціни залізорудної сировини із ціною на сталь у країнах збуту готової кінцевої продукції. Це дає змогу визначити довготривалу прибутковість відповідного виробництва.

Країни-лідери в експорті чорних металів у світі (млн т, 2018 р.)

• Пригадайте, яку групу товарів позначає термін «сляби».

Зосередження більшої частини сучасних підприємств металургії в Китаї привело до змін у міжнародній спеціалізації інших країн світу. Малі розвинені країни спеціалізуються на експорті та виробництві окремих видів прокату. Наприклад, Бельгія має міжнародну спеціалізацію на виробництві плоского прокату з легованої сталі. Так само країни, що розвиваються, які володіють власними великими покладами залізної і марганцевої руди та кам'яного вугілля, успішно розвивають власну чорну металургію, орієнтовану на експорт. Наприклад, у Бразилії більшість нових сталеливарних заводів постачають за кордон товарні сляби за значно меншою ціною, ніж на світовому ринку. (Поясність чому.)

Цілісний світ

Таншанський промисловий вузол чорної металургії (Китай) — провідний у світі. Він виплавляє за рік стільки сталі, що й Україна.

• Пригадайте визначення понять «виробнича кооперація» та «виробнича спеціалізація».

Більшість продукції на світовий ринок постачають великі спеціалізовані ТНК, такі як «Юнайтед Стіл» (США). Ці компанії-лідери встановлюють світові ціни на відповідні види продукції. На вільному ринку продукції металургії ціни встановлюють на Лондонській біржі металів. Їх визначають на умовах поставки відповідних стандартних партій металів чи металевої сировини до морського торговельного порту Роттердам (Нідерланди). Переважно первинний алюміній і мідь використовують у машинобудуванні. Особливе місце займає виробництво транспортних засобів, наприклад, літаків. (Поясніть чому.)

СУЧАСНА ГЕОГРАФІЯ ВИРОБНИЦТВА ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ, ЕЛЕКТРОНІКИ, ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ПРОДУКЦІЇ. ЧИННИКИ УЧАСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІК У ГЛОБАЛЬНИХ ЛАНЦЮГАХ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ. Масштаби виробництва транспортних засобів дуже різняться, тому кількість країн світу, залучених у процес, залежить від їх підвидів. Наприклад, якщо власне літакобудування розвинене лише у 12 країнах світу, в т.ч. в Україні, то зібрання легкових автомобілів присутнє на всіх континентах, за винятком Антарктиди. Це зумовлено складністю виготовлення кінцевого виробу й політикою відповідних ТНК, які створили глобальні ланцюги доданої вартості. Наприклад, компанія «Фольксваген» має підприємства зі складання автомобілів не лише в Німеччині, а й Бразилії, США, Індії тощо. Для їхнього належного функціонування необхідна чітка взаємодія в межах виробничої кооперації та спеціалізації великої кількості підприємств-сумісників, які випускають різні компоненти й складові відповідних транспортних засобів (наприклад, двигуни). Тому значна частина продукції електронної промисловості орієнтована на постачання напівфабрикатів і компонентів до інших підвидів транспортного машинобудування (наприклад, перемикачі щіток з підприємства «Костал» у м. Переяслав-Хмельницький постачають на автомобілескладальний завод у м. Жилина у Словаччині). Велика кількість постачальників різних компонентів і напівфабрикатів зумовила створення ТНК зі складною організаційно-управлінською структурою та системи їхніх виробничо-збутових зв'язків з підприємствами-субпідрядниками. При цьому велике значення має виробництво унікальних наукоємних видів продукції (наприклад, виробів на основі мікроелектроніки).

Фармацевтична промисловість є одним з видів промислового виробництва, що визначають науково-технічний прогрес усього людства. Більшість відповідних компаній зосереджена в розвинених країнах світу. Проте у 2000-і роки сформувалась тенденція до перенесення виробництва наймасовіших видів ліків і медичних препаратів до країн, що розвиваються, наприклад, до Есватіні (колишній Свазіленд). Таким чином залучають місцеві сировинні ресурси й спеціально підготовлені трудові кадри, що є дешевшими, ніж їхні аналоги в розвинених країнах світу.

Окреме місце посідає виробництво генеретиків — ліків, що виробляють на основі технологій, термін патентного захисту яких минув, а назва відрізняється від первинно запатентованої. Вони є значно дешевшими за оригінальні аналоги й тому їхнє виробництво невпинно зростає у країнах, що розвиваються. Значну їхню частину експортують до розвинених країн світу. Більшість фармацевтичної продукції світу виробляють місцеві компанії, але прогрес у цьому виді промислового виробництва визначають великі ТНК (зокрема, «АстраЗенека»). Вони створили глобальні ланцюги виробництва. Більшість їхніх науково-дослідницьких структур розміщено у високорозвинених країнах (наприклад, у Швеції).

ЗАВДАННЯ:
1. Прочитайте матеріали до уроку

2. Зайте відровіді на запитання в кінці кожного пункту

Фото конспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810

Міжнародний ринок товарів.

 Міжнародний ринок товарів.

Світовий ринок товарів і послуг — це сфера торгових відносин між різними країнами, що ґрунтується на основі розвитку міжнародного поділу праці.

Всесвітній ринок товарів і послуг сформувався на основі розвитку міжнародної торгівлі як форми економічних зв'язків між країнами, що спеціалізувалися на виробництві певних видів продукції.

А. Сміт прийшов до висновку, що кожна країна має спеціалізуватися на виробництві та експорті тієї продукції, у виготовленні якої вона має абсолютні переваги. Це означає, що ті товари, виробництво яких для неї обходиться дешевше ніж іншим країнам, вона повинна виробляти для задоволення потреб не тільки своєї країни, ай для продажу іншим країнам. Купувати, ввозити держава повинна ті товари, виробництво яких у її межах обходиться дорожче. І відбір тих товарів, на виробництві яких країна спеціалізується, здійснює не уряд, а ринковий механізм. Від зовнішньої торгівлі виграє кожна нація, оскільки вона має певну абсолютну перевагу у виробництві тих товарів, які реалізує на міжнародному ринку.

На міжнародному ринку продається найконкурентніша продукція, виготовлена з нижчими витратами і з кращими споживними властивостями.

На міжнародному ринку ведеться конкуренція за здобуття ринків інших держав. А ціни, що складаються на цьому ринку, відображають не усереднені національні затрати, а середні затрати виробництв, що реалізують товари на міжнародному ривку.

Основними центрами торгових зв'язків на міжнародному ринку є (рис. 4.5):

• 1. Міжнародні товарні біржі;
• 2. Міжнародні товарні аукціони;
• 3. Міжнародні ярмарки;
• 4. Торги;
• 5. Виставки і торгові доми.

                                   Світовий ринок

Міжнародна біржа — це масовий ринок товарів, купівля-продаж яких здійснюється за зразками або стандартами без наявності самих товарів на біржі. Тут можуть бути лише зразки. Отже, це торгове місце, де зустрічаються продавці й покупці, укладаються угоди, а товари постачаються до місця призначення згідно з угодою.

Характерною рисою товарних бірж є те, що вони перебувають під впливом великих ТНК. Тому ціни на них переважно диктуються монополіями. Міжнародні біржі є здебільшого акціонерними компаніями.

Міжнародні товарні аукціони — це спеціально організовані в певних місцях ринки, які діють періодично і на яких методом публічних торгів по черзі відбувається продаж раніше оглянутих товарів. (Товару на аукціоні може не бути, бо ним може бути завод, будівля, земельна ділянка тощо). Товар передається тому покупцеві, який запропонував найвищу суму.

Міжнародні торги і ярмарки — це ринки товарів і послуг, які організовуються періодично. На них зустрічаються продавці і покупці, продаються товари, укладаються угоди. Вони бувають регіональні, національні й міжнародні.

Виставка — публічна демонстрація досягнень у певній галузі економіки, науки, культури.

Держави часто фінансують організацію таких виставок. Вони розширюють економічні зв'язки, популяризують досягнення в певних галузях науки, техніки виробництва. На них укладаються угоди про реалізацію товарів, послуг і науково-технічне співробітництво. Вони популяризують досягнення і створюють престиж певним галузям.

У сучасних умовах на світовому ринку все більше торгують продукцією машинобудування, електронної промисловості, технологіями, послугами, патентами, ліцензіями.

Сучасний світовий ринок стає все більше регульованим. Його регулювання здійснюється СОТ, МВФ, МБРР, ТНК та регіональними спеціалізованими організаціями такими, як ОПЕК, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Асоціація держав Південно-Східної Азії та інші.

Завдання:

1. Прочитайте матеріали до уроку

2. Випишіть основні складники міжнародного ринку та їх значення

Фото конспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810

Тематичний контроль за розділом «Міжнародні відносини»

 Тематичний контроль за розділом «Міжнародні відносини»

Дайте відповіді на запитання:

1.Дії якої країни у 2014 р. призвели до руйнування системи міжнародних відносин, що склалася впродовж другої половини XX ст.? 

А)Росії 
Б)Китаю 
В)США
Г)Франції 

2. Яка причина спонукала до розрядки міжнародних відносин наприкінці 1960 — на початку 1970-х рр.?

А)будівництво Берлінської стіни
Б)досягнення паритету у ядерних озброєннях між СРСР і США
В)поразка США у війні у В’єтнамі
Г)придушення військами ОВД «Празької весни»

3. З іменем якого діяча пов’язана подія, що увійшла в історію як «Фултонська промова»? 

А)Г. Трумена 
Б)В. Черчилля 
В) Дж. Маршалла

Г)Д. Ейзенхауера

4. Який із військово-політичних блоків, що виник у роки «холодної війни», продовжує існувати?

А)СЕАТО 
Б)СЕНТО
В)НАТО 
Г)ОВД 

5. Берлінська стіна навколо Західного Берліна проіснувала

А)із 1945 до 1991 р.
Б)із 1948 до 1989 р.
В)із 1949 до 1990 р. 
Г)із 1961 до 1989 р.

6. Оформлення військово-політичного союзу соціалістичного табору відбулося в травні 1955 р. з утворенням 

А)Ради економічної взаємодопомоги 
Б)Організації Варшавського договору
В)Ташкентського пакту 
Г)Комуністичного інформаційного бюро 

7. СРСР припинив існування як «геополітична реальність» у 

А)1985 р.
Б)1989 р. 
В)1991 р
Г)1993 р.

8. Скорочення стратегічних ядерних озброєнь започаткував договір 

А)ПРО
Б)ОСО-1
В)СНО-1 
Г)СОІ

9. Розширення НАТО на Схід відбулося в результаті

А)розпаду соціалістичного табору та СРСР 
Б)початку «холодної війни» 
В)входження КНР до Ради Безпеки ООН
Г)Берлінської кризи

10. Установіть послідовність подій періоду «холодної війни»

А)Карибська криза 
Б)Війна в Кореї 
В)«Нове політичне мислення»
Г) Гельсінська нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі 

11. Які принципи взаємовідносин між державами було закладено в Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі? (кілька правильних відповідей)

А)непорушність кордонів і територіальна цілісність держав
Б)пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими та ядерне роззброєння
В)мирне врегулювання суперечок і невтручання у внутрішні справи
Г)повага прав людини та права народів розпоряджатися своєю долею
Д)припинення гонки озброєнь, гласність і плюралізм міжнародної дипломатії
Е)остаточна ліквідація колоніальних імперій 
Ж)виправданість застосування сили проти агресора та укладення угод про взаємодопомогу 

• Фото конспекта надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810