Гласність і політичний плюралізм на українських теренах. Активізація національно-демократичного руху

 Гласність і політичний плюралізм на українських теренах. Активізація національно-демократичного руху

1. Політика гласності

Мал.1
Михайло Горбачов

М. Горбачов(Мал. 1) ініціював в СРСР політику гласності, за допомогою якої передбачалося сформувати зворотний зв’язок між владою й населенням та активізувати громадян на підтримку реформ.

Гласність передбачає соціальну, правову і моральну відповідальність засобів масової інформації. Неодмінними вимогами в цій сфері повинні бути... компетентність, безумовна достовірність інформації.

З резолюції XIX Всесоюзної конференції КПРС «Про гласність» (1988)

У чому проявлялася новизна проголошеного курсу можливостей відкритого інформування суспільства? Порівняйте заявлені тези з подіями 1986 р. в Україні.

Незважаючи на заявлені зміни, у СРСР продовжував функціонувати головний цензурний літературний орган - Головне управління у справах літератури та видавництва і згодом створене на його базі Головне управління з охорони державних таємниць у пресі (1989-1991). Це означало, що влада не відмовлялася від впливу на зміст інформації, яку отримувало суспільство.

Утім нові можливості активно використовувала опозиційно налаштована громадськість. Її коло поповнювалося дисидентами, які тривалий час були ізольовані від суспільства і тепер поверталися в Україну з тюрем, таборів, заслання. Серед них були В. Чорновіл(Мал.2), М. Горинь (Мал 3), Л. Лук’яненко (Мал 4), які гуртували навколо себе однодумців.

Мал 2
Вячеслав Чорновіл

Набув масовості рух за відновлення історичної правди (ліквідацію «білих плям»). Цей процес включав: повернення забутих імен і творців, уписування їх в історичний контекст, розкриття та вивчення раніше заборонених тем, плюралізм думок, нову інтерпретацію відомих фактів та ін. В українському суспільстві зростав інтерес до історії голоду 1932-1933 рр., масштабів і наслідків сталінських репресій, історії української державності, характеру українських національно-визвольних змагань, «українізації» 1920-х рр., діяльності ОУН і УПА.

Мал.3
Михайло Горинь

З другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 1930-1940-х рр. і на початку 1950-х рр. На початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. осіб.

Улітку 1988 р. на XIX конференції КПРС було порушено питання про необхідність реформування радянської політичної системи. Проголошувався курс на створення правової держави, розвиток парламентаризму, поглиблення демократичних перетворень. Новий політичний курс означав, що влада відмовлялася від диктатури партії, визнавала народ джерелом влади, а також верховенство закону та прав особистості, погоджувалася на пошук політичного консенсусу та висловлювала готовність до компромісів.

Мал. 4
Левко Лук'яненко

2. Активізація національно-демократичного руху

Зміна гасел у Москві ще не означала зміни політики на місцях, зокрема в Україні. На противагу новим суспільно-політичним тенденціям в Україні проводився жорсткий консервативний курс. Відсутність серйозних зрушень в економічному та соціальному житті, відставання від процесів перебудови, екологічна катастрофа, негативне ставлення КПУ до новостворених громадських організацій, учасники яких вказували на соціальні, екологічні проблеми, посилення русифікації, штучне обмеження доступу до інформації, що стосувалася сучасного й минулого України, - усе це сколихнуло українське суспільство.

Зародження масового громадсько-політичного руху починалося з появи численних неформальних груп, об’єднань, організацій, які виникали в Україні, як і повсюдно в СРСР, уже на початковому етапі перебудови.

Неформальний рух у республіці нараховував значне коло прихильників та охоплював широку палітру соціальних інтересів. Найбільшу кількість становили культурно-історичні, суспільно-політичні, екологічні, спортивні самодіяльні групи, об’єднання та організації.

Якщо наприкінці 1988 р. кількість неформальних груп в Україні нараховувала кілька тисяч, то станом на червень 1989 р. - понад 47 тис.

Більшу можливість для реалізації інтересів і відстоювання своїх позицій отримували громадяни, діяльність яких не суперечила курсу КПРС на перебудову, законам і Конституції УРСР і спрямовувалася на підтримку перебудови. Проте ті групи, організації, об’єднання, у яких лунала відкрита критика влади, потрапляли під пильний нагляд з боку системи, а їхні учасники підлягали обов’язковій профілактиці та «виховному впливу» за «неправомірність їхньої поведінки».

Попри контроль в Україні сформувалася низка організацій і об’єднань, які стали провідниками у формуванні громадської думки щодо різноманітних аспектів життя суспільства:

(Таблицю законспектувати в зошити)

Назва організації, дата заснування	Сфера інтересів
Український культурологічний клуб (1987)	культура, критика політики влади з національного питання
Товариство друзів Лева (1987)	просвітницька діяльність, з 1988 р. - інтерес до політичних проблем
Комітет захисту Української католицької церкви (1987)	відродження Української греко-католицької церкви
Асоціація «Зелений світ» (1987)	екологічна безпека
Українська Гельсінська група, згодом Українська Гельсінська спілка (1987)	об’єднання самостійних правозахисних груп і формувань, єднання однодумців-патріотів, створення основи для опозиційної політичної партії, відновлення української державності («Декларація принципів» УГС)
Товариство рідної мови (1988)	відродження української мови
«Меморіал» імені Василя Стуса1 (1989)	історико-просвітницьке правозахисне доброчинне товариство

Діяльність цих і багатьох інших організацій поступово виходила за межі нечисленних зібрань учасників і набувала дедалі більшого розголосу. Форми діяльності: від підготовки та розповсюдження позацензурної преси до відстоювання прав і свобод шляхом проведення мітингів, зборів, демонстрацій.

Наприкінці 1980-х рр. демократичні сили стали відкрито використовувати національну символіку. Символом українського національного опору радянській владі знову став синьо-жовтий прапор. В авангарді боротьби за докорінні зміни в суспільстві була українська інтелігенція, орієнтована на незалежність України.

3. Зміни в політичному керівництві УРСР

Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький, який 17 років перебував на посаді, був непримиренним і жорстким у боротьбі з «українським націоналізмом». Нічого не змінилося в політиці КПУ й за керівництва В. Івашка (1989-1990). Партія не встигала за перебігом подій; її бюрократичний апарат демонстрував нездатність перебудовуватися разом з країною та вести політичну боротьбу в нових умовах.

Партійне керівництво не просто ігнорувало вимоги опозиційних сил, процеси демократизації, а найчастіше протистояло їм. Партія поступово перетворилася на гальмо перебудови, а потім і на її прямого ворога. Це призвело до протистояння між консерваторами та реформаторами всередині партії, ослаблення позицій партії в суспільстві, поглиблення загальної кризи. Партія почала розколюватися, спочатку ідейно, згодом організаційно. У травні 1990 р. прихильники оновлення політики в Україні об’єдналися в «Демократичну платформу».

За 1989 р. кількісний склад КПУ зменшився на 0,25 %, а за 1990 р. - на 10 %.

На початок 1990-х рр. партійні структури остаточно втратили вплив на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від ЦК КПУ до Верховної Ради УРСР.

4. Формування багатопартійної системи

У процесі становлення української багатопартійності розрізняють два етапи.

І етап - допартійний (1988-1990 рр.): виникнення неформальних політизованих і політичних організацій, які стали основою легалізованої опозиції та своєю діяльністю підготували умови творення власне політичних партій.

II етап - етап початкової багатопартійності (1990 - серпень 1991 р.): формування нормативно-правової бази багатопартійності; поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень; поява численних політичних партій.

Появі нових партій значною мірою сприяв Закон УРСР «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) УРСР» (24 жовтня 1990 р.), яким було ліквідовано статтю Конституції УРСР про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії. Також було закріплено право громадян об’єднуватися в політичні партії, інші громадські організації.

Робота з термінами (законспектувати):

Гласність - це внутрішня політика, що проводилася керівництвом СРСР у період перебудови. Її риси: відносна відкритість і правдивість у діяльності державних і громадських організацій; часткова свобода слова та інформації; створення умов для участі громадян у вирішенні внутрішньополітичних питань; урахування громадської думки; відмова від ідеологічного тиску на суспільство, переслідувань за переконання та висловлені думки й судження.

Політичний плюралізм - це характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві. Отже, виникає багатопартійність.

Неформальні організації - це громадські організації, які виникали в умовах перебудовної лібералізації, тобто без попереднього розгляду цілей, програми, структури й кадрового складу в партійних комітетах і КДБ.

Політична партія - це зареєстроване згідно із чинним законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Мал5 
 Ідеологічні гасла

Мал 6
 Ідеологічні гасла

• Завдання:
• 1. Прочитайте теоритичний матеріал
• 2Зробіть короткий конспект (таблиця+ визначення)
• 3.Знати ісоричні особистості, вміти поєднуати їх імена з зображенням і історичними подіями.
• Фото кнспекта надіслати до 02.11.2020. 16:00 год на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810

Культурне життя на західноукраїнських землях. Політичне й культурне життя української політичної еміграції

 Культурне життя на західноукраїнських землях. Політичне й культурне життя української політичної еміграції

1. Освіта й наука

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною не зупинила їх культурний розвиток. Проте умови його змінилися.

Для української освіти під польською владою настали важкі часи, порівняно з періодом перебування під владою Австро-Угорщини. Відразу після окупації Галичини Львівський університет сполонізували та перетворили на університет ім. Яна Казимира, закривши 8 українських кафедр та звільнивши 14 професорів-українців, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не була виконана.

Вже 19 серпня серед українських вчених і педагогів народилась ідея створити приватні університетські курси. Інституцією, яка взялась за реалізацію такої ідеї, стало НТШ у Львові, а згодом «Товариство наукових викладів ім. Петра Могили». Втім, ці курси було заборонено відкривати.

У відповідь університетська молодь, позбавлена змоги вчитись, відновила всі студентські організації: товариство «Академічна Громада», «Студентський союз», «Медичну громаду» та «Кружок правників».

На початку липня 1921 р. курси реорганізували в Український таємний університет, що проіснував до 1925 р.

Студенти та викладачі Українського таємного університету у Львові. Фото початку 1920-х рр.

Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, викладали 54 професори й навчалося близько 1500 студентів. 1922 р. у його складі виникла Українська висока політехнічна школа. Викладання велося конспіративно в приміщенні різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без затверджень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна Українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування.

Головним осередком української науки та загалом культури залишалось НТШ. Його членами у 1920-1930-х рр. було понад 200 науковців. Завдяки допомозі української громади НТШ вдалося утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. Товариство відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства.

У 1920-х рр. певні кошти на утримання НТШ надходили від уряду УСРР. Членами ВУАН у міжвоєнний період було понад 200 членів НТШ, серед них літературознавці В. Гнатюк, К. Студинський, історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, археолог Я. Пастернак, філолог і мистецтвознавець І. Свєнціцький, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, математик і фізик В. Левицький та ін. Самогубство М. Скрипника і переслідування М. Грушевського обірвали контакти між ВУАН і НТШ, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і Голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат.

У той час, як польський та румунський уряди взагалі не сприяли розвитку української вищої освіти, уряд Праги дав притулок і фінансову підтримку відразу декільком українським вищим навчальним закладам — Українському вільному університету (1921-1945), Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

Ареною гострої польсько-української конфронтації стало і шкільництво. 1924 року сейм Польщі ухвалив закон, який перетворював більшість українських шкіл на двомовні. Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навчальному році до 352 — у 1937/38- му. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 1930-х рр. залишилося тільки 8.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство «Рідна школа», що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Загальнокультурні потреби лишались у царині діяльності й товариства «Просвіта», яке в 1939 р. у Галичині мало 83 філії та налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень (3214), публікувало навчальні матеріали.

Не краща ситуація спостерігалась у Румунії. До 1927 р. тут було закрито або румунізовано всі українські школи, ліквідовано українські кафедри в Чернівецькому університеті.

2. Літературний процес

Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися яскраві традиції національної самобутності, формувалися кадри української інтелігенції.

У суспільному й літературному житті західноукраїнських земель найпомітнішу роль відігравали часописи «Діло», «Дзвін», «Літературно-науковий вісник», «Ми», «Назустріч» та багато інших. Загалом у Галичині виходило 143 українські періодичні видання

У 1920-1930-ті рр. літературний процес на теренах Західної України поєднував декілька струменів. З одного боку, продовжували творчу діяльність письменники, які стали відомими ще на початку ХХ ст., з іншого — література в цей час збагатилася чималою кількістю нових імен.

Старше покоління літераторів представляли: В. Стефаник (1871-1936), О. Маковей (1867-1925), М. Черемшина (1874-1927), У. Кравченко (1860-1947), Б. Лепкий (1872-1941) та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 1925-1939 рр.

У Чернівцях продовжувала плідно працювати О. Кобилянська. У міжвоєнний період письменниця правдиво відобразила події Першої світової війни на території Північної Буковини в збірці «Але Господь мовчить» (1927).

Із Західною Україною була тісно пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселились у Празі, Варшаві й Львові, — О. Кандиби (псевдонім — Олександр Олесь, 1878-1944) та його сина, поета, археолога й політичного діяча Олега Ольжича (1907-1944), Є. Маланюка (1897-1968) та ін.

Серед молодшого покоління письменників найбільшої популярності набули Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), Ю. Косач (1909-1990) — племінник Лесі Українки, І. Вільде (1907-1982), У. Самчук (1905-1987) та інші.

Провідною ідеєю творчості письменників як старшого, так і молодшого покоління стало осмислення подій 1914-1920-х рр. До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука (роман «Волинь» та ін.), трилогія Р. Купчинського «Заметіль», присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого.

Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи

До письменників та поетів націоналістичного напрямку належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, а також поети — члени так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Олена Теліга.

До групи «пролетарських» письменників і письменниць, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили: Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк та ін. Вони гуртувалися навколо літературно-мистецької групи «Горно» (1929-1932).

Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна зарахувати Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігоря Антонича, Осипа Турянського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін.

Однією з форм розвитку літературного життя в Галичині були літературні об’єднання молодих талантів: «Митуса» (1922), «Богема» (1922-1923), «Логос» (1922-1931), «Інтебмовсеґії» (1927-1928), «Західно-українське мистецьке об’єднання» (ЗУМО) (1931), «Листопад» (1929-1930), «Недея» (1932-1933), «Дванадцятка» (1933) та інші.

3. Мистецтво

1920-1930-ті рр. у європейській культурі були багатими на нові тенденції. Так, у мистецтві тієї доби вирізнялися імпресіоністичні пейзажі і портрети вже відомого на той час художника Івана Труша (1869-1941). Водночас у його творчості з’явилася соціальна тема — картина «Сільський господар» (1933).

І. Труш «Сільський господар»

На цей час припадає останній період творчості О. Новаківського (1872-1935). Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: «Революціонер» (1924), «Довбуш — володар гір» (1929), «Довбуш» (1931). На повну силу виростав образ українського інтелігента-патріота. Це — лікар І. Курівець, посол Галицького сейму О. Барвінський, посол до Польського сейму, лідер демократичної партії Д. Левицький. Крім того, він немало часу присвячує педагогічній діяльності, передаючи свій досвід молодим митцям.

Провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало О. Кульчицькій (1877-1967). Ілюструвала книги В. Гнатюка, М. Коцюбинського (зокрема «Тіні забутих предків»), В. Стефаника.

Немало часу присвятив розмальовуванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва, різноплановий художник Антін Манастирський (1878-1969).

Помітною стала робота українського маляра-імпресіоніста, живописця, художника-монументаліста, графіка, проектанта ужиткового мистецтва, педагога Петра Холодного (1876-1930). У 1922 р. створює «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ). П. Холодного разом з М. Бойчуком та О. Новаківським вважають засновниками в образотворчому мистецтві українського національного стилю — «неовізантинізму». Саме П. Холодний в церкві Успіння Богородиці у Львові вперше в історії українського православного будівництва використав вітражні композиції.

Важливу роль у мистецькому житті Західної України відігравала «Асоціація незалежних українських митців» (АНУМ), яку створили в 1930 р. на основі «Союзу українських митців». Засновниками були П. Ковжун, М. Осінчук та Я. Музика.

Зі Львовом пов’язана також діяльність талановитих скульпторів. Серед них С. Литвиненко (1899-1964). Він створив високомистецький надгробок І. Франкові (1933) і пам’ятник В. Пачовському (обидва на Личаківському цвинтарі у Львові).

Скульптор А. Павлось (1905-1954) виявив себе здібним майстром сюжетних композицій, виконав пам’ятники-погруддя Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, Данилові Галицькому, «Портрет О. Новаківського» (1934).

Забудова західноукраїнських міст відбувалася у руслі загальноєвропейських стилів модернізму і конструктивізму. В архітектурних рішеннях переважала камерність, елегантність, симетрія, що було характерним, наприклад, для ратуші у Станіславові (теп. Івано-Франківськ), спорудженій у 1929-1932 рр. за проектом інженера Треллі.

4. Театральне життя

Театральне мистецтво Західної України продовжував представляти театр товариства «Українська бесіда» (з 1861 р. до 1916 р. «Руська бесіда»), котрий діяв у Львові до 1924 р.

У червні 1918 р. акторський колектив цього театру залишився без чоловіків, які долучилися до Легіону УСС австро-угорської армії. Втрата основного чоловічого складу була причиною майже тримісячної бездіяльності й цілковитого розпаду театру. Відновлена в серпні 1918 р. робота колективу тривала недовго, оскільки з початком польсько-української війни окупаційна влада закрила українську сцену у Львові. Однак театр наполегливо, майже до кінця 1919 р., боровся за існування: двічі втрачав і здобував право на діяльність, деякий час працював у Перемишлі, а пізніше — на непристосованій до театральних вистав сцені Народного дому у Львові.

З липня 1920 р. у театрі «Української бесіди» формується новий сценічний колектив, який активно діє до жовтня 1921 р. як «Український незалежний театр».

Після виступів у Львові акторів трупи М. Садовського у театрі залишаються Г. Березовський і М. Авсюкевич-Березовська, професіоналізм яких великою мірою почав визначати стилістику подальших вистав. Г. Березовський не тільки грав, а й режисирував частину побутового репертуару, зокрема драму В. Винниченка «Молода кров».

«Український незалежний театр» у 1920-1921 рр. виконав дванадцять нових драматичних постановок із новітнього українського та європейського репертуару, завдяки яким здобув у сучасників реноме «європейського театру».

Від 8 жовтня 1921 р. і до 21 червня 1923 р. театр працює під артистичним керівництвом О. Загарова (1877-1941) та Й. Стадника (1876-1954).

Слід в українській культурі залишив й український театр у Чернівцях, який відкрили у липні 1918 р. Вистави показували в приміщенні міського театру. В кінці 1918 р. театр заборонила румунська влада, і він переїхав до Станіслава.

5. Музика

У Львові та Чернівцях буяло досить активне музичне життя. Проте українські композитори, які фактично створили окрему львівську композиторську школу, не мали прямого доступу до оперного театру й симфонічного оркестру. Та все ж видатні львівські композитори С. Людкевич (1879-1979), В. Барвінський (1888-1963), Ф. Колесса (1871-1947) та ін. створили чимало видатних творів і продовжили традиції української класичної та народної музики.

Станіслав Людкевич

До музичних творів С. Людкевича цього періоду належить симфонічна поема «Каменярі», «Галицька рапсодія», кантата «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, симфонічна поема «Веснянки».

До здобутків В. Барвінського слід зарахувати збірку 38 українських народних пісень для фортепіано, яку він уклав у 1930-х рр. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс. На теми українських пісень він написав низку п’єс для скрипки і фортепіано («Пісня», «Гумореска», «Пісня і танок», «Елегія»), а також «Струнний квартет для молоді».

Ф. Колессу вважають основоположником українського етнографічного музикознавства. До основних праць цього періоду належать: «Про генезу українських народних дум», «Народні пісні з південного Підкарпаття», «Народні пісні з галицької Лемківщини», «Українська усна словесність».

Під впливом новітніх тенденцій у музиці у 1930-ті рр. формуються яскраві модерністські напрями в творчості львівських композиторів-новаторів молодшого покоління — З. Лиська, А. Рудницького, М. Колесси, С. Туркевич, Н. Нижанківського, які намагались протиставляти свою музику академічній.

Отже, новаторські тенденції творчості українських композиторів Львова 20-х — 30-х рр. ХХ ст., що їх можна умовно об’єднати терміном львівський музичний модернізм, — це специфічне, цілісне у своїй суті та стилістично різноманітне явище, що мало місце в українській музиці Галичини протягом міжвоєнного двадцятиріччя і зникло з його мистецьких обріїв після 1939-го року — з різних об’єктивних та суб’єктивних причин.

6. Українська політична еміграція

• Національна українська культура на західноукраїнських землях у міжвоєнний період розвивалась як у відповідності із загальноєвропейськими мистецькими тенденціями, так і в напрямку протистояння асиміляційним процесам, що проводили уряди Польщі та Румунії.

• Попри несприятливі обставини, українська культура активно розвивалася: працювали та відкривались школи з українською мовою викладання, громадські та просвітні організації, науково-освітні заклади, мистецькі товариства, музеї, театри, видавалась україномовна преса, книги тощо. Сформувалася нова плеяда українських діячів культури.

• Поразка боротьби за державність спричинила другу хвилю української еміграції, котра мала переважно політичних характер. Саме українська політична еміграція 1920-1930-х рр. стала тим містком, який зв’язав покоління борців за незалежність України 1917-1921 рр. і 1940-1950-х рр.

• Завдання:
• 1. Прочитайте теоритичний матеріал
• 2 Зробіть конспект відповідаючи на питання:
• 1.Які процеси в Західній Україні відображають наведені статистичні дані?
• 2. Що впливало на літературний процес на західноукраїнських землях?
• 3. Назвіть провідних митців на західноукраїнських землях, що творили у 1920—1930-ті рр.
• 4.Які міста були центрами театрального життя на західноукраїнських землях?
• 5.  Які тенденції прослідковуються у розвитку музичного мистецтва на західноукраїнських землях?
• 
  
• Фото кнспекта надіслати до 23.10.2020. 16:00 год на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810

Динаміка «холодної війни». Протистояння НАТО і ОВД

 Динаміка «холодної війни». Протистояння НАТО і ОВД

1. Причини та періоди «холодної війни». Оголошення «холодної війни» для багатьох було несподіваним - воно викликало подив навіть у деяких членів американського уряду, зокрема в міністра торгівлі (колишнього віце-президента в уряді Ф. Рузвельта) Генрі Уоллеса.

ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ

Ми мусимо визнати, що наш інтерес до справ Східної Європи є таким же обмеженим, як інтерес Росії до Латинської Америки, Західної Європи і Сполучених Штатів... Наші дії наводять на думку: 1) що ми готуємося... щоб перемогти у війні, яка видається нам неминучою; 2) або що ми збираємось накопичити переважаючі сили, щоб залякати решту людства. Як би почувалися ми, якби Росія мала атомну бомбу, а ми - ні, якби Росія мала 10 тис. бомбардувальників і повітряні бази поблизу наших берегів, а ми - ні? (З листа Г. Уоллеса до президента США Трумена у вересні 1946 р.).

В основу доктрини «холодної війни» було покладено три взаємопов’язані програми:

• постійне створення вогнищ напруженості й балансування на межі «гарячої війни» між США та Радянським Союзом;
• гонка звичайних і ядерних озброєнь;
• психологічно-інформаційна та культурна війна.

Ще одним напрямом стало створення і фінансування різного роду підривних і терористичних організацій на зразок італійських «Червоних бригад» тощо.

«Холодна війна» мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

До внутрішніх причин належать:

• зростання впливу військовиків та представників спецслужб на внутрішньо- та зовнішньополітичний курс США;
• мілітаризація економіки, що відбулася за роки Другої світової війни (створення військово-промислового комплексу);
• пошук зовнішньополітичного «ворога» як засіб консолідації суспільства.

До зовнішніх причин належать:

• перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення між ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;
• встановлення радянської моделі суспільства в країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку Великої Британії і США;
• боротьба за «сфери впливу» між СРСР і США в різних регіонах світу;
• цивілізаційне протистояння культур Сходу і Заходу.

ОСНОВНІ ЕТАПИ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ» :

• 1946-1955 рр. - період створення військових блоків (НАТО, СЕНТО, СЕАТО, ОВД), поділу Німеччини на ФРН і НДР, розробки планів ядерного нападу на СРСР («Дропшот» та інші), війни в Кореї;
• 1955-1960 рр. - період спроб пошуку діалогу (Женевська нарада керівників СРСР, США, Великої Британії і Франції), призупинення ядерних випробувань, візит М. Хрущова до США;
• 1960-1975 рр. - період криз і розрядки міжнародної напруженості (будівництво Берлінського муру, Карибська криза, конфлікт у В’єтнамі, підписання договорів про заборону ядерних випробувань у атмосфері та їх припинення в космосі і під водою та про обмеження стратегічних озброєнь - ОСВ-1, Заключного акту Ради Безпеки і співробітництва у Європі;
• 1979-1991 рр. - період завершення «холодної війни» (підписання договору ОСВ-2, не ратифікованого сенатом США, конфлікт у Афганістані та його припинення, знищення ракет середньої дальності, ліквідація ОВД, розпад СРСР і європейського соціалістичного табору);
• з 2018 р. - період відновлення «холодної війни», тепер уже між РФ та її союзниками й країнами НАТО.

Заручниками і жертвами «холодної війни» стало немало політичних, військових діячів та держав світу, оскільки під приводом боротьби з комуністичною (чи антикомуністичною) активністю скрізь здійснювалося придушення національно-визвольних рухів у країнах, які прагнули позбутися економічної, військової або політичної залежності від наддержав.

ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ

Враховуючи події, що сталися в Чилі, Греції та інших країнах, англійці сьогодні дуже стурбовані можливістю того, що Сполучені Штати зможуть використовувати ЦРУ для прямого втручання в англійську політику... Ясно, що не тільки країни «третього світу» ризикують стати жертвою такої підривної діяльності. Від неї не застрахована жодна країна... Ми повинні вжити заходів, щоб ніколи у майбутньому наша країна не стала об’єктом дій, які мали місце в Чилі. (Із телевізійного виступу члена парламенту Великої Британії С. Невінса, 1978 р.).

Проте швидка втрата країнами Заходу монополії на володіння ядерною зброєю так і не дозволила перетворити «холодну війну» на «гарячу».

«Холодна війна» охопила не тільки сфери, прямо чи опосередковано пов’язані із виробництвом озброєння, - вона дістала широкий вияв навіть у спорті, де нагороди почали розглядатися як ознака переваги однієї суспільної формації над іншою. Сполучені Штати і деякі країни Західної Європи в 1980 р. вдалися до бойкоту Олімпійських ігор, що проводилися в Москві. У відповідь СРСР і країни Східної Європи бойкотували Олімпіаду 1984 р. в Лос-Анджелесі.

Мал.1
Одне з приміщень радіо «Вільна Європа»
 в період розпалу «холодної війни».

Протистояння охопило публіцистику, живопис, кінематограф і, навіть, комп’ютерні ігри, що призвело до появи специфічних культових персонажів на зразок Джеймса Бонда та Рембо.

Одразу по закінченні Другої світової війни виникла проблема заборони «безвідповідальних радіопередач з однієї країни до громадян інших країн», з приводу чого Генеральна Асамблея ООН тричі (у 1947, 1949 та 1950 рр.) змушена була приймати відповідні резолюції. Відтак, з ініціативи президента США Д. Ейзенхауера, було створено мережу секретних приватних радіостанцій за кордоном, «на які б не поширювалися обмеження, властиві для урядових радіостанцій». Найбільш відомими з них є радіо «Вільна Європа» та «Звільнення» (з 1959 р. - «Свобода»). Перша з них вела радіопропаганду для населення Східної та Центральної Європи, сферою інтересів другої визначався Радянський Союз. Також у програмі «Голос Америки» - офіційного «рупору» уряду США - 40 % часу відводилося передачам на соціалістичні країни.

Зверніть увагу!

Засобами «холодної війни» США і їх союзники сподівалися завдати глобальної поразки СРСР, підірвавши його зсередини («розклавши» еліту) та одночасно загрожуючи ззовні. Тоді як у СРСР вважали за основну лише зовнішню загрозу, забувши про зміцнення основ державності, проти яких спрямовувався основний удар.

ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ПОДІЙ

Деякі з нас - до їхнього числа належав і я - сподівались, що те історичне і символічне рукостискання, яким обмінялися росіяни й американці сорок років тому на Ельбі, матиме далекосяжні наслідки... У нас з’явився б шанс зберегти єдність, створити спільний уряд і відпала б необхідність у швидкій ремілітаризації. У пожежі «холодної війни» загинуло те, що вимагало систематичного зміцнення довіри, дій, спрямованих на подолання минулого. Замість того щоб демонструвати вільнолюбство, гуманний спосіб життя, деякі задовольнилися антикомунізмом...

Надії, що покладалися на ООН, не виправдалися. І не тому, що задум її виявився неправильним... Але... виник такий порядок, з яким недовго мирилася красива ідея плідного, вільного від агресій співробітництва Об’єднаних Націй. (Із виступу колишнього канцлера Німеччини, лауреата Нобелівської премії миру Віллі Брандта).

2. Міжнародні конфлікти. Першою серйозною сутичкою в Європі стала так звана «берлінська криза». Вона виникла 1948 р. після того, як американці в односторонньому порядку відмовилися від узгодженого раніше між союзниками по антигітлерівській коаліції чотиристороннього плану управління окупованою Німеччиною. Зони окупації США, Великої Британії і Франції були об’єднані, і там почалося формування уряду, а потім і запровадження нової грошової одиниці. 23 червня 1948 р. було оголошено, що нові грошові знаки поширюються також на західні сектори Берліна. Радянська сторона розцінила цю акцію як крок, що веде до відродження німецького мілітаризму і розколу країни.

Скориставшись із того, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені конкретні зобов’язання СРСР із забезпечення транспортним зв’язком західних секторів міста, 24 червня 1948 р. Радянський Союз перекрив транспортні артерії Західного Берліна і Західної Німеччини, водночас відключивши енергопостачання. Фактично було встановлено блокаду Західного Берліна.

ФАКТ

Очевидним здається намір Радянського Союзу витіснити нас із Берліна, оскільки чотиристоронній контроль над Берліном і над Німеччиною більше не діє. У радянських є певні підстави вважати так, беручи до уваги тристоронні дії, які ми здійснили стосовно Німеччини... Вони можуть аргументувати, що тристоронні переговори щодо Німеччини, розпочаті у Лондоні в лютому, є доказом наших намірів відмовитися від чотиристороннього контролю... Козирні карти росіян полягають у контролі над залізничними і шосейними магістралями, що ведуть до Берліна, у контролі над тепловою станцією, що постачає в місто електрику. (Із листа воєнного міністра США Ройола).

У дні «берлінської кризи» постачання двохмільйонного міста всім необхідним взяла на себе англо-американська авіація. Було встановлено «повітряний міст», завдяки якому мешканці Західного Берліна отримували продовольство, медикаменти, паливо та інші товари.

Блокада тривала 324 дні - з 24 червня 1948 р. до 12 травня 1949 р., коли на конференції у Нью-Йорку колишні союзники домовилися про компромісні умови її скасування.

Мал. 2
Тогочасна західна карикатура.

Але конфлікт довкола Західного Берліна цим остаточно не було вичерпано. Адже, незважаючи на пізніше утворення двох німецьких держав - НДР і ФРН і їх ворожі відносини одна з одною, - кордони між ними були «прозорими». Для переходу із Східного Берліна до Західного навіть не потрібні були документи. Чимало «східних» німців працювали на Заході, і навпаки.

Мал.3
Маленькі мешканці Західного Берліна радіють закінченню блокади.

ДОКУМЕНТ

Становище, що склалося, створювало великі труднощі для НДР. Східна Німеччина і в минулому була менше розвинутою з економічного погляду, ...сильніше постраждала від воєнних дій... Загальний рівень життя в НДР був нижчим, ніж у ФРН... З НДР до ФРН переходили кваліфіковані робітники... і спеціалісти, де отримували значно вищу зарплату... У НДР існували низькі роздрібні ціни на основні продукти харчування. Чимало жителів ФРН вважали вигідним... купувати ці товари в НДР... Оскільки... ціни на споживчі товари дотувалися з державного бюджету, економіка НДР зазнавала великих збитків... Загальні втрати від... відкритих кордонів становили до 15 млрд марок на рік. (Із книги історика Р. Медвєдєва «Хрущов»).

12 серпня 1961 р. Радою Міністрів НДР було прийнято рішення про запровадження контролю на кордонах республіки. Протягом однієї ночі на 13 серпня 1961 р. була побудована потужна стіна, яка переділила Берлін на Східний і Західний. Її будівництво здійснювало близько 30 тис. військовослужбовців східнонімецької армії.

Реакція США на цю акцію була надзвичайно різкою. Американське командування почало перекидати додаткові частини на територію ФРН і Західного Берліна. 27 жовтня американські танки було підтягнуто до контрольно-пропускного пункту на Фрідріхштрасе, навпроти них на відстані 200 м зупинилися радянські танки. Цілу добу тривало протистояння. Напружена ситуація в місті зберігалася до укладення 3 серпня 1971 р. чотиристоронньої угоди щодо Західного Берліна.

Війна в Кореї. З 1948 р. на Корейському півострові існували дві держави: Республіка Корея зі столицею в Сеулі та Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) зі столицею у Пхеньяні. Згідно з домовленістю СРСР і США кордон проходив по 38-й паралелі. Збройний конфлікт між двома державами розпочався 25 червня 1950 р. нападом військ КНДР на Республіку Корея. Армія останньої виявилася небоєздатною і почала відступати. Майже вся територія Південної Кореї була зайнята військами КНДР.

27 червня, коли Рада Безпеки ООН зібралася для обговорення ситуації, що склалася, радянський делегат несподівано не з’явився на це засідання. Таким чином, СРСР не скористався своїм правом накласти вето на резолюцію, яка засудила агресію КНДР і на підставі якої війська США та деяких інших країн у вересні 1950 р. вступили у війну. Наприкінці жовтня вони захопили Пхеньян і вийшли до китайського кордону.

Здавалося, що війна завершиться для США успішно, але тут на допомогу КНДР прийшов північний сусід - Китай. 26 листопада 1 млн китайських добровольців за підтримки радянських танків та авіації перейшов у наступ і змусив американців відступити. Радянські льотчики під командуванням І. Кожедуба прикривали небо.

30 листопада 1950 р. президент Трумен виступив з погрозою використати будь-які військові засоби, у тому числі ядерну зброю. Вперше виникла небезпека переростання локального конфлікту в ядерну війну. І все ж здоровий глузд виявився сильнішим від воєнних і політичних амбіцій.

Наприкінці 1950 р. фронт стабілізувався в районі 38-ї паралелі. Два роки тривала позиційна війна. У 1953 р. було підписано перемир’я, яке зафіксувало існування двох держав на Корейському півострові.

Карибська криза. Ще одна серйозна загроза світові виникла 1962 р. під час Карибської кризи. Бізнесові кола у США вкрай негативно сприйняли прихід до влади у 1959 р. революційного уряду Ф. Кастро, який здійснив широку націоналізацію іноземної власності. Відносини між сусідніми країнами різко загострились. 2 січня 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з Кубою і розпочали проти неї економічну блокаду. Неподалік від Куби, у штаті Флорида, при підтримці американських спецслужб почали формуватись диверсійні групи кубинських емігрантів. У квітні 1961 р. ними був здійснений морський десант, який завершився невдачею.

Погіршання стосунків із США сприяло швидкому зближенню Ф. Кастро з Радянським Союзом. У липні-серпні 1962 р. було досягнуто домовленості про розміщення на території Куби радянської атомної зброї. Довідавшись про це, президент Дж. Кеннеді оголосив про встановлення з 22 жовтня 1962 р. морської блокади Куби і про огляд усіх радянських кораблів, які пливли до острова. Водночас радянські та американські війська були приведені у стан бойової готовності. Ніколи раніше небезпека ядерної війни не була настільки реальною, як тоді. Вторгнення на Кубу вимагала більшість американських військових і навіть лідери конгресу. Войовничі заклики лунали і після того, як виявилось, що лише залп радянських ракет коштуватиме життя близько 20 млн американців.

Мал. 4
Тогочасна карикатура: Хрущов і Кеннеді.

ФАКТ

Президент сказав, що... біда у тім, що варто лише зібрати групу сенаторів, як серед них домінує той, хто пропонує найсміливішу, тверду лінію... Варто лише поговорити з ними окремо, як виявиться, що в них є розум... Сподіваюсь, ви розумієте, що для всіх не вистачить місця у сховищі Білого дому. (Зі спогадів помічника президента Кеннеді Т. Соренсена).

• Що, на вашу думку, хотів сказати цим президент? Чи мав він рацію?

Завдяки зваженій позиції керівників обох держав урешті-решт було досягнуто взаємоприйнятне рішення.

Американсько-в’єтнамська війна. Ще в 1952 р. президент США Г. Трумен проголосив Індокитай найважливішим регіоном для нерозповсюдження комунізму на Близькому Сході та в Південно-Східній Азії. Малася на увазі, у першу чергу, допомога антикомуністичному режиму у В’єтнамі, де ще в 1946 р. розпочалася громадянська війна. Вже у 1953 р. 80 % військових ресурсів, використовуваних демократичним профранцузьким режимом Південного В’єтнаму, постачалося американцями. Війська Північного В’єтнаму (комуністів), своєю чергою, забезпечували Китай та СРСР. Французькі війська невдовзі залишили територію своєї колишньої колонії, і генерал де Голль радив американцям теж дати країні спокій.

ФАКТ

Інтервенція в цьому районі призведе до того, що ви безнадійно зав’язнете у цій безкінечній війні. Я вас запевняю, що ви будете крок за кроком загрузати у бездонній військовій і політичній трясовині. Незважаючи на всі свої втрати і витрати. (Президент де Голль - президенту Кеннеді).

Однак у 1964 р. президент США Л. Джонсон санкціонував широкомасштабне застосування американських військ у В’єтнамі. «Інформаційним приводом» для агресії став начебто обстріл північнов’єтнамськими торпедними катерами американського есмінця «Меддокс». Проте пізніше виявилось, що насправді ніякого обстрілу не було.

Війна у В’єтнамі велася з неабиякою жорстокістю, оскільки, крім наземних операцій і бомбардувань (загалом, було скинуто 17 млн авіаційних бомб та вистрілено 217 млн артилерійських снарядів), американські війська широко застосовували хімічні речовини. Зокрема над територією В’єтнаму було розпилено 72 млн літрів дефоліантів, що містили:

• «Agent Orange» — призначений для знищення лісових насаджень;
• «Agent Blue» — проти посівів рису та інших сільськогосподарських культур;
• Тетрахлородибензодіоксин — речовину, яка, потрапивши до організму людини, спричиняє захворювання внутрішніх органів і крові.

Дуже широко застосовувалися різні форми отруйних газів та напалм.

Унаслідок усього цього практично повністю було знищено більше 1,5 млн га лісів, від 40 до 100 % бананів, рису, картоплі, папайї та помідорів, а з 150 видів птахів залишилося лише 18. Різко скоротилася кількість риб.

Також в’єтнамська війна стала однією з найбільш кровопролитних воєн XX ст.

У ній загинуло або пропало безвісти:

• 8220 американців,
• 1 млн 100 тис. бійців регулярної армії Північного В’єтнаму,
• понад 2 млн мирного населення.

Мал. 5
Бойові дії на вулицях вьєтнамського міста.

Проте, незважаючи ні на що, підтвердилося передбачення президента де Голля. Волелюбний в’єтнамський народ переміг - у 1973 р. американські війська зрештою змушені були залишити Індокитай.

Робота з датами: 

24 червня 1948 р. - 12 травня 1949 р. - блокада Західного Берліна

25 червня 1950 р. - напад КНДР на Південну Корею

22 жовтня 1962 р. - початок Карибської кризи

Робота з термінами:

Холо́дна війна́ — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, та США і країнами Західної Європи і їхніми союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років, призвела до розпаду СРСР та переросла в сучасне протистояння

Кари́бська кри́за — надзвичайно напружене протистояння між СРСР і США внаслідок таємного розміщення Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі у жовтні 1962.

Відео за темою:

• Завдання:
• 1. Прочитайте теоритичний матеріал
• 2Зробіть короткий конспект .
• 3.Запишіть дати та терміни
• 4.  Перегляньте відео за темою
• Фото кнспекта надіслати до 23.10.2020. 16:00 год на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810

Проголошення Української Народної Республіки.

 Проголошення Української Народної Республіки.

 20 листопада 1917– Українська Центральна Рада прийняла Третій Універсал, яким проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР).

Мал 1
тексту Третього Універсалу

“Для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою може бути тільки проголошення Української Народної Республіки”, - такими словами Михайло Грушевський відкрив 20 листопада засідання Малої ради.
Через два дні у Софійському соборі відбувся святковий молебен, а на площі біля нього вишикувалися військові частини. В урочистій обстановці, під час великого народного віче було зачитано текст Універсалу. 
У документі були окреслені кордони УНР включно з Київщиною, Поділлям, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною,  Катеринославщиною,  Херсонщиною, Таврією (без Криму). “Остаточне визначення границь… що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народу”. Уся влада в країні, до проведення Установчих зборів належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату.

Скажіть, чи ввійшла до складу УНР сучасна Запрізька область (за потреби, знайдіть в мереж інтернет стару назву нашої області)

Мал.2
Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі
 у Києві. У центрі - Симон Петлюра,
Михайло Грушевський, Володимир Винниченко

Мал 3
Володимир Винниченко

Мал. 4
Симон  Петлюра

Мал 5
Михайло Грушевський

Проголошувалося збереження федеративного зв’язку із Росією, яка б стала “федерацією рівних і вільних народів”. Йшлося не про Російську Радянську Республіку, яку УЦР не визнала, а про буржуазну республіку. 
Скасовувалася приватна власность на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі. “Право власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових хозяйств сільськогосподарського значіння, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі касується”. Рада обіцяла добиватися якнайшвидшого встановлення миру, запровадження державного контролю на виробництві, встановлення восьмигодинного робочого дня.

Проголошувалися демократичні права та свободи: слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право використовувати місцеві мови у стосунках з державними установами, скасування смертної кари, амністію для всіх політичних в'язнів, незалежний суд.

Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. Зокрема, на початку грудня 1917 року ухвалено низку законів про реорганізацію судів, а 9 січня 1918 року – закон про охорону прав національних меншин.

Відео за темою:

Завдання: 

1. Прочитайте теоретичний матеріал.

2. Перегляньте відео

3. Законспектуйте основні моменти з теми.

4. Вміти поєднати історичну особистість з її зображенням та історичними подіями.

Фото кнспекта надіслати до 30.10.2020. 16:00 год на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810