Практичне заняття: «Державне будівництво Української Центральної Ради: здобутки і прорахунки».
Хід заняття
Завдання
1. Ознайомтесь з наданими документами.
2. Проаналізуйте джерела за змістом і визначте здобутки й прорахунки УЦР у державотворчому процесі.
3. Чи завжди на вашу думку можна погодитись з коментарями істориків?
ДОКУМЕНТИ:
1. Уривок зі статті С. В. Кондратюка «Державотворча діяльність Української Центральної Ради»
«Зорганізувавшись як інтелігентська київська культурницька громадська організація, вона (ЦР) за цих 13 місяців пройшла складну еволюцію і, зрештою, стала авторитетним представницьким політичним органом українського народу, органом, який взяв на свої плечі титанічну ношу — побудову незалежної Української держави. Історико-правове значення ЦР у тому, що вона принесла українському народові за час свого існування таке:
• своєю діяльністю ЦР остаточно розвіяла досить поширені сумніви щодо власне можливості існування української нації;
• з політичної точки зору вона вистояла в дуже складній ситуації й не поступилася російському Тимчасовому урядові;
• успішно переважила українських більшовиків, змусивши їх звертатися по допомогу до росії;
• прагнучи демократичного, парламентського правління, Центральна рада залишилася відданою своїм прагненням;
• вимогою українського самоврядування вона піддавала серйозному сумніву раніше недоторканний принцип «єдиної і неподільної» росії і примушувала як Тимчасовий уряд, так і пізніше більшовиків відступати (хоча б теоретично) від цього великодержавницького шовіністичного постулату;
І, мабуть, Центральну Раду призвів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті, вона змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного відродження. Зазначимо, що через репресивну сутність царизму, його дискримінаційну політику стосовно українців, а також у зв’язку із соціально-економічними особливостями українського суспільства більшість освічених людей в Україні становили росіяни або зрусифіковані українці. Український національний рух ще не охопив міста, котрі залишались твердинями росіян та зрусифікованих меншостей, і саме тут найбільше переважали войовничі антиукраїнські настрої. Звідси — величезна нестача компетентних людей для організації комплектування армії, а також адміністративного апарату Української держави».
2. В. Винниченко. «Відродження нації»
«...Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, у Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простяглись до центру нерви нації.
РОЗДІЛ V. ОСНОВНА ХИБА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ
Але далі в нас не вистачило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались «темних інстинктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забракло дальшого, більшого ентузіазму.
А забракло через те, що ми не мали сильного, національно свідомого пролетаріату. Наше робітництво силою проклятих історичних умов було в переважній більшості своїй зденаціоналізовано, зрусіфіковано. Через те ми не мали широких пролетарських мас, які б силою свого войовничого, революційного духу підпихали нас, керовників, які б вимагали від нас рішучости, які б виділили з себе нові кадри революційних керівників, і національно свідомих, і соціально одважних. Наша головна опорна сила була в селянстві. І то не в голоті сільській, а в більш заможному селянстві як більш розвиненому й національно-свідомому. Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керівної ролі не грало, воно завжди йшло за більш розвиненими й революційними клясами. Отже, воно й у нас не могло витворити сили ініціативи, не могло дати нових керовників. Найбільше, що воно могло зробити, — це одвернутись від тих, хто не задовольняв його, й піти за рішучими й сміливими.
Але замісць того, щоб іти до свого пролетаріату, хоча би й ще не зовсім пробудженого національно, замісць того, щоб будити його й набіратись у його соціальної рішучости й одважности, замісць того, щоб, пішовши з ним соціально, повести його за собою національно, ми одсахнулись від його, ми злякались його й навіть того селянства, що пішло за ним.
Це була основна помилка й хиба наша.
А з неї вже консеквентно стали випливати й усі наші дальші, болючі й шкодливі помилки. І головною з них було фальшиве розуміння нашої національно-української державности».
3. Д. Донцов. «Підстави нашої політики. Угодовська політика Центральної Ради»
«Опріч того, під впливом рішучого настрою мас, вона (Центральна Рада) не сміла вести соціалістичної політики, виступаючи тільки як оборонниця демократії. Так їй вдалося стати в Центральній раді каліфом на годину, стати на час нібито керуючим органом революції. Несподівано для неї самої з’їзди селянський, військовий, національний один по однім виносили довір’я до Ради. Політика, якої вони від Ради домагалися, була політика національна і революційна. Але Центральна Рада сього не зробила. Рвати з російським урядом вона не хотіла, бо до самостійності відносилася так само неприхильно, як і росіяни. Отже, Рада рішучо стала на шлях компромісу. А що зовсім ігнорувати незадоволення мас не було можливо, то рішили спинитися на півдорозі. Від своєї політики угоди за всяку ціну Рада очуняла тільки тоді, коли на троні Тимчасового уряду зробилося порожне місце: по поваленню сього уряду большевиками 20 листопада 1917 р. Не помогли ні проголошення 4-го Універсалу (вимушене, як свідчать всі історики-актори сеї доби), ні рівно ж вимушене запрошення німців до краю, що не було виконанням наперед уложеного плану, а політикою «sauve qui peut», рятунковою акцією тремтячих за свою владу, переляканих на смерть людей. Не помогли ні запізнені спроби змінити земельний закон, котрий треба було подерти на кусники, ні геніальні спроби деяких «самоотверженних малороссов» погодитися з большевиками, що вже сунули на Україну, ні інші скоки і викрути.
Центральна Рада мала успіх, доки грала роль агітаційного клуба, підбурюючого маси до початкової роботи революції, до руйнації і доки вона не важилася виступати з намірами ущасливити Україну соціалістичними експериментами. Коли ся доба минула, роль Ради як самостійного чинника скінчилася. Перший універсал видано під натиском мас, третій — внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий — знов проти волі Ради. Мир у Бересті Литовськім і закликання німців так само були вимушені. В зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї.
В політиці внутрішній вона обмежила своє завдання на гальмуванню революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відівчала маси глядіти на Київ як на осібний центр політичної волі. В противність до німецьких і австрійських «інородців» вона, як п’яний плота, чіплялася фантома вмираючої російської державності. Спершу в політиці «єдиного революційного фронту», далі — «утримання зовнішнього фронту проти німців», зрештою в своїх перегонах з большевиками вона скрізь перебирала на себе ролю папуги, що рабськи мавпувала чужі національні ідеали.
Скачучи між «кулаком» і люмпен-пролетаріатом, між оселедцем і «Капіталом» Маркса, між Айхгорном і Леніном, нарікаючи і на одного, і на другого, не спосібна перенятися великим патосом ні одного, ні другого, вона скінчила тим, чим кінчать звикло люди, що сідають між двома кріслами: вона опинилася на землі».
Фото роботи надіслати на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810
Немає коментарів:
Дописати коментар