Узагальнення знань за розділом V «Західноукраїнські землі у міжвоєнний період»
Отже, підсумуємо вивчене:
Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії. На той час у Польщі було 6 млн українців, у Чехословаччині - 455 тис, у Румунії - 790 тис Українці проживали на території 146 тис квадратних кілометрів згаданих держав.
- До складу Польщі належала Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини): Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства, а також Західна Волинь, Полісся і Холмщина. До Першої світової війни три останні області були під владою Російської імперії, а після закінчення радянсько-польської війни 1920 р- перейшли під владу Польщі.
- Чехословаччині належало Закарпаття (офіційна назва - Підкарпатська Русь).
- Під владою Румунії були Північна Буковина, придунайські землі (Ізмаїльський, Акерман-ський, Хотинський повіти Бессарабії), а також Смітщина на Закарпатті.
Усі ці українські землі не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, польська влада скасувала Галицький автономний сейм, ліквідувала місцеве самоврядування, функції якого почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. не передбачала права на територіальну автономію українських земель. Українців звільняли з державних установ, в тому числі і з повітових, а на землях Галичини були поселені понад 200 тис. польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили на захід, де домінувало польське населення, а студентами Львівського університету мали право стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність Польській державі. Отже, ситуація із самоврядуванням на колишніх українських землях була складною.
Західноукраїнські землі в економічному сенсі перебували у становищі напівколоній. їх частка в промисловому потенціалі була в три рази меншою, ніж відповідно в загальній території та кількості населення країн-окупантів. Переважна частина жителів цих регіонів (до 80 %) займалася сільським господарством. Процес подолання післявоєнної політичної та економічної кризи на цих територіях був уповільнений. Промислове виробництво у 1924-1928 рр. навіть почало занепадати. У 1913 р. у краї було видобуто 1 млн 114 тис. т нафти, у 1923 р. - 737 тис, у 1926 р. - 796 тис, у 1928 р. - 743 тис, у 1938 р. -- всього 507 тис т. Економіку Західної України, Буковини, Закарпаття влада і економічні структури країн-окупантів розглядали як ринок для збуту своїх не завжди якісних товарів та джерело дешевої сировини і робочої сили.
У цьому регіоні уряд стимулював розвиток виробництва, яке не вимагало великих капіталовкладень і швидко приносило результати. Часто сировина, вивезена із західноукраїнських територій до країн, яким ці території належали, поверталася назад у вигляді різноманітних промислових товарів. Все це у комплексі негативно позначалося на розвитку продуктивних сил регіону. Негативні наслідки напівколоніальної залежності посилювалися тим, що в економіці Польщі, Румунії й Чехословаччини домінуючу роль відігравав іноземний капітал. Французькі, американські, англійські, угорські, італійські та інші банки тримали під своїм контролем приблизно 45 % виробництва у деревообробній промисловості, майже 90 % - у нафтовій і т. д.
Українське населення, будучи дешевою робочою силою, працювало в дуже важких умовах, на підприємствах спостерігався високий травматизм внаслідок частих аварій та низької техніки безпеки.
Повільно розвивалося і сільське господарство. Врожайність основних сільськогосподарських культур не перевищувала, окрім Закарпаття, довоєнного рівня. Давалося взнаки безземелля та надлишок робочої сили. Зокрема, уряди країн-окупантів створювали спеціальні фонди для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 року польський сейм прийняв закон, згідно з яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів було виділено 111, 7 тис. га найкращих земель. Наприкінці 1922 р. тут вже нараховувалося 3104 господарства колоністів. Відстоювала їх інтереси Центральна спілка військових поселенців, а на місцях - воєводські та повітові спілки. Понад 450 тис. га західноукраїнських земель до 1923 р. зайняли цивільні колоністи. Тільки у шести повітах на Буковині було виділено 5 тис. га для румунських колоністів, а на Закарпатті - до 20 тис. га для чеських.
Фактично основною метою діяльності влади щодо західноукраїнського населення було поглиблення його колонізації. Це посилювало соціальне напруження і національні суперечності на цих землях, що спричинило великі конфлікти уже в роки Другої світової війни, особливо між поляками і західними українцями. Важкий матеріальний стан місцевого українського населення поглиблювало те, що заробітна плата в місті й селі навіть наприкінці 20-х років не була вищою, ніж перед Першою світовою війною, а в період світової економічної кризи знизилася. Робочий день тривав понад 10 годин на добу. До цього слід додати погане медичне обслуговування, набагато нижчий, ніж в центральних районах Польщі, Румунії й Чехословаччини, загальний життєвий рівень, постійне безробіття. На початку 30-х років, тобто в роки світової економічної кризи, на Буковині було понад 50 тис. безробітних, на Закарпатті - до 100 тис, а в Західній Україні, за даними польської статистики, яка занижувала кількість безробітних, всього - 27 тис. При цьому не були враховані безробітні у дрібній промисловості, транспорті, сільському господарстві і т. д. Тільки у Львові в ці роки було понад 40 тис. безробітних, кількість яких регулярно поповнювали зубожілі селяни.
Немає коментарів:
Дописати коментар