Український національний рух у 1941–1942 рр.

 Український національний рух у 1941–1942 рр.

Тема українського визвольного руху в роки Другої світової війни є однією з найбільш публічно дискутованих у вітчизняній історії. Існують різні оцінки визвольного руху загалом і таких складних проблем, як контакти з Німеччиною, протистояння з поляками, суперечності з радянським партизанським рухом і повоєнна боротьба з радянською державою. Часто український визвольний рух розглядають у відриві від подій 1939 — 1940 рр. та ще й характеризують як унікальне історичне явище, якого не було в жодній країні світу. Однак український визвольний рух має багато аналогів у світі і як і будь-який антиколоніальний рух мав співпрацювати з якимись державами, спиратися на політичну, фінансову й моральну підтримку. Саме в контексті пошуку союзників розглядаються сучасними дослідниками контакти лідерів національного руху з Німеччиною, адже жодна країна Європи, яка була здатна змінити геополітичну ситуацію в 1920 — 30-ті роки, не звертала уваги на український національний рух. Слід зауважити, що характер відносин цього руху з іншими країнами залежав від позиції останніх щодо створення самостійної української держави як кінцевої мети національно-визвольного руху.

Саме це унеможливило спільні дії УПА та радянських партизанів на окупованій території проти, здавалося б, спільного ворога — нацистської Німеччини, їх цілі кардинально відрізнялися — радянські партизани воювали за відновлення радянської влади, а бійці УПА — за незалежну Україну. Після війни український визвольний рух боровся проти тоталітарної держави, тому єдиними методами цієї боротьби були терористичні, диверсійні, іншим способом подолати радянський режим було неможливо.

Розвиток українського визвольного руху опору слід розглядати з огляду на внутрішній конфлікт в ОУН. Міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства в травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця (Мал.1). Саме в цей час стали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу українських націоналістів (А. Мельник, Я. Барановський, Р. Сушко, М. Сціборський та ін.), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (С. Бандера (Мал.2), Я. Стецько, Р. Шухевич (Мал.3) та ін.). В основі конфлікту лежали суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.

Мал.1
 Євген Коновалець

Мал.3
Роман Шухевич

Мал.2.
Степан Бандера

Молоді радикали вимагали переглянути політику ОУН щодо орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти із західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгорнути революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж Проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися переважно до більш поміркованих дій.

Мал.4
Андрій Мельник

У серпні 1939 р. у Римі відбулося Друге велике зібрання ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника(Мал.4). Його й було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського зібрання, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.

З цього часу одночасно існували дві українські націоналістичні організації: ОУН-Б — бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.

Обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялись. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише в результаті національної революції, і розраховувати слід лише «на власні сили українського народу, відкидаючи загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.

Мал.5
Адольф Гітлер

Проте з наближенням нападу Гітлера (Мал.5) на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, вочевидь, не кардинальною зміною поглядів, а намаганням щонайбільше використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — близько 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони й каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б.

З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.

Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б розраховувало, 

по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху.

 По-друге, уже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» і без погодження з німцями відновлення Литовської держави.

 По-третє, у гітлерівської верхівки не було єдності в поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.

Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою. С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б заарештовано й відправлено до Берліна. Крім того, гітлерівці заарештували 300 членів ОУН, 15 із яких незабаром розстріляли. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави С. Бандера півтора року просидів у берлінській в’язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.

Проблема формування Української повстанської армії доволі складна й неоднозначна.

Ще в серпні 1941 p. Т. Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом України, ідейним спадкоємцем і продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції. Воно називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся та Волині. Спочатку січовики, які налічували 2 — 3 тис. вояків, боролися з рештками Червоної армії. Коли ж німці спробували наприкінці 1941 р. розпустити це формування, січовики перейшли до партизанської боротьби. Незабаром Поліську Січ було перейменовано в Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизан, так і проти фашистів.

Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі фашистських репресій ОУН пішла в підпілля.

Становлення оунівського партизанського руху почалося із середини 1942 р. Восени військові формування значно зросли й спочатку називались Українська визвольна армія (У В А), а згодом узяли популярну тоді назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили про те, що УПА намагалась охопити якомога більше українських земель і не збиралась ділити владу ні з фашистами, ні з більшовиками. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі людей, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитись як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні — листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.

У русі опору, зокрема в Західній Україні, брали участь і польські конспіративні збройні формування, які було створено ще восени 1939 р. Вони мали антирадянське спрямування. У стратегічних планах відродження Польської держави еміграційний уряд В. Сікорського в Лондоні прагнув повернути Західну Україну до Польщі й тому надавав особливою значення організації підпілля в цьому регіоні.

Уже в липні 1941 р. до Львова з Варшави прибула група емісарів з метою відновити в краї польське підпілля, знищене радянськими репресивними органами. У лютому 1942 р. на базі збройних формувань було створено Армію крайову (АК) з головним штабом у Варшаві. Її командувачі, генерал С. Ровецький, а з літа 1943 р. генерал Т. Комаровський-Бур, дотримувалися концепції боротьби на два фронти — проти Німеччини й Радянського Союзу. Але після загибелі в липні 1943 р. в авіакатастрофі прем’єра Сікорського першорядним завданням АК у Західній Україні стала не антинацистська боротьба, а підготовка загального повстання поляків регіону в процесі відступу німецьких військ з метою встановлення там влади Польської держави.

Підсумовуючи, слід підкреслити, що в роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляла та обстоювала інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу відразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів і польських формувань Армії Крайової.

Відео за темою:

Створення УПА

Рух спротиву в Україні в 1941-1945 рр

• Завдання:
• 1. Прочитайте теоритичний матеріал
• 2.Зробіть хронологічну таблицю подій.
• 3. Перегляньте відео за темою.
• 4.  Запамятайте історичних діячів, зображених на малюнках, 
• 
  
• Фото кнспекта надіслати  на електронну адресу Anjalos875@gmail.com або на viber 0664869810